Читанка для Мануеля

— Послухай, — мовив Андрес, посиливши звук радіо, — три уряди погодилися звільнити в’язнів, яких вимагає Веремія.

— Це ж очевидно, — не вгавав рабинчик, його годі було так просто збити з пантелику, — їм нічого не лишається, як пройти через ARO і організувати своє CORSO, а я й далі буду все розшифровувати й розкодовувати аж до останніх наслідків, і, повір мені, це буде ТАО, даосизм. А от ти, чого ти не хочеш сидіти спокійно тут? Ти досконалий baby-sitter, Мануель тепер цілковито нехтує мене.

— Лонштайне, скажи, як їхати. Я не знаю, як переконати тебе, але мені треба йти і край. Скажи мені, друже.

— Насправді я не повинен, — бурчав рабинчик. — По-перше, я й сам не знаю, по-друге, ти ніколи не мав нічого спільного з Веремією. Я знаю, Людмила і таке інше, але ж ти навіть не знаєш, чи пішла вона з Маркосом.

— Та знаю! — схопився руками за обличчя Андрес. — Навіть нема потреби телефонувати додому, вона мала так учинити, вона все поставила на переможця.

— Така причина не видається мені достатньою, краще почекай, поки повернуться, а вже потім удавай собі Достоєвського замість іти й сідати тепер на нудну електричку.

— Бачиш, — промовив я, намагаючись, щоб слова ще мали якийсь сенс у тому тумані, в який Лонштайн опускав свої клінмари, орки, умосеї та ін., — ти, зрештою, не так уже й відрізняєшся від них, ти вимагаєш від мене послідовності та несуперечливості, цього самого вимагали б від мене і Ролан та Ґомес, якби були тут. Ти миттю перекинувся до них, на бік логіки і слушних причин, для тебе не має значення ніч, яка минула, неймовірна кількість дурниць, які я скоїв, намагаючись дізнатися, лице або хрест, — і цього всього я тобі не розповім, бо відвертість для мене — річ нелегка, тож поглянь на мене й вирішуй.

Якщо треба поглянути — Лонштайн глянув.

— Якщо не зважати на пролегомени та інші химери… — заговорив він.

І тут Мануель, що приліз накарачки, схопився за ліву холошу Андреса, потім за праву і, напружившись, рішуче підвівся, видаючи слова на кшталт бееп, іфктугпі, іго, афіа і аехі.

— Дитина засцялася з голови до ніг, — відзначив Андрес, — тож я тепер бачу, яка з тебе нянька.

— Сусанна лишила мені кучугури вати і пелюшок у спальні, а також креми, тальк та інші дурниці, але, розумієш, із тим грибом і випусками новин… до речі, ти помітив, яке дивовижне чуття наслідування в цієї дитини, вона досконало вимовляє афіа і іфктугпі, а це не так уже й легко.

— І після цього ти кажеш не звертати уваги на пролегомени. Ходи, зробімо бодай що-небудь, щоб потім нас не викинули з вікна.

Рабинчик, здається, зрозумів і пішов за Андресом аж до ліжка, де вони вдвох роздягли Мануеля, що мав різноманітні карти, намальовані нижче від пояса, й запах, дуже далекий від аромату «Шанель». Несміливі й незграбні, переконані, що, притримавши дитину за ноги, вони поламають їх, а прокладання вати в зонах найбільшого ураження може призвести до найтяжчих катастроф, вони вже не чули повідомлення, що останній із південноамериканських урядів, до яких зверталися викрадачі, зрештою погодився вислати літаком п’ятьох ґерильєро, що їх вимагала Веремія. Операція миття рук, а в Лонштайна ще й лівої щоки та ліктя забрала не менше часу, ніж переодягання Мануеля, але зрештою всі троє повернулися до салону з великим чуттям братерськості та чистого сумління. Той, ти знаєш, згодом зазначить, що цей копрологічний та уринальний епізод таки мав своє значення, бо Лонштайн запропонував Андресу склянку грапи і поважно, майже врочисто запитав, на кий біс йому потрібно знати, як їхати у Вер’єр, якщо, по-перше, є дружба, а по-друге, певне чуття, далеке, але реальне, обов’язку. Якого обов’язку, запитав Андрес. Навіть уявити собі не годен, відповів Лонштайн, але ж недаремно мені лишили дитину й подалися готувати напад, що може нам усім обійтися дуже дорого, курва їх породила.

— Іфктугпі, — мовив Мануель, узявшись ссати ту частину бахроми, до якої він ще не дійшов.

— Я, друже, теж не маю точного уявлення чому. Людмила переспала з Маркосом, і за це ніхто, починаючи з мене самого, не може йому дорікнути. Лихо полягає в тому, що завжди настає мить, коли ти підводишся і хочеш одягтися і раптом опиняєшся за півсотні метрів над цвинтарем або в приміському будинку, де один сучий син, викрадений Веремією, готується вдатися до нової низки франко-південноамериканських репресій, ось що я кажу тобі.

— Ох, тоді Людмила пішла з ними, — проказав рабинчик, анітрохи не здивувавшись. — Не думай, ніби я впаду з ліжка, минув уже час, коли твоє найгірше чекало тебе на краю прокидання в Буенос-Айресі. Але, друже, одна річ — вона, й зовсім інша — ти.

— Ох, я. Звичайно.

— Я ще можу зрозуміти, що ти прийшов сюди із затамованим гнівом дрібненького гаучо, бо всі ми маємо серце, яка гидота, але звідси до того, щоб дати тобі те, чого просиш, кілька верст.