Читанка для Мануеля

Потім ми вже багато не розмовляли, я дививсь, як вона одягається, я теж одягався, думаючи про Ґарделя і його пісню, мовляв, справжній мачо і таке інше. Франсина була не проти вийти на балкон, ми розглядали тупі могили, ганебне увічнення великого неподобства. Мені треба йти, майже одразу сказала Франсина, мадам Франк чекатиме мене. Для неї, зрозуміло, не йшлося про вибір лице або хрест, а почався ще один робочий день. Робочий, кивнув я, цілуючи її так, як ніколи не цілував раніше, що за слова, дівчинко. Я не міг зрозуміти її зі своєю іспанською мовою, для неї існували дуже сильне чуття логіки, дуже книжна книгарня і мадам Франк. Немає робочих днів у Парижі, немає лиця або хреста для сумної й мовчазної Франсини, вона зайшла в ліфт так, ніби він віз її звідси по вертикалі просто на цвинтар перед вікнами. Я знаю, ти будеш пригнічена, ти плакатимеш, казав я їй, гладячи коси, ти не відступиш ані від себе, ані від мене, починається новий робочий день, ти й далі будеш геть уся в оцій шкірі, мов молоко, в отому смутку, коли немає нічого, крім нього, ти не захочеш зрозуміти сутності того, що сталося цієї ночі, амінь.

— А ти, а ти?

— Мабуть, так само, на другому краї мосту і ти, і я будемо такі, як і завжди, мені лишається досить чесності, щоб думати, що комедіант просто вигадує смерть дрібного буржуа, уявляє собі, ніби входить отам за мостом на іншу територію.

— Ти йдеш?

— Послухай, по-перше, я лишу тебе вдома, бо мадам Франк, бачиш, я не забув, потім побіжу до Лонштайна дізнатися новини, вже не кажучи про газету, яку ми зараз купимо в цьому кіоску, там уже мають бути перші здригання.

— А потім?

— Потім не знаю, дівчинко, можливо, зателефоную тобі й запрошу піти в кіно, хай там як, поки що я не думаю повертатися до свого дому, він, мабуть, овдовів і забруднився, всюди валяється порей і Людмилин одяг на підлозі, я, дівчинко, естет, дрібний буржуа вдається до зусиль, щоб умерти, але бач, на другому краї мосту не видно великої різниці. Отже, рано чи пізно я погукаю тебе, якщо ти, звісно, не вирішиш іти грати в теніс абощо.

— Ти не дзвонитимеш мені, я не піду грати в теніс, але ти не подзвониш.

Він дивився на мене так, ніби раптом уже не впізнавав; я побачила, як він підійшов до газетного кіоску й повернувся із сигаретою в роті й газетою, відкритою на другій сторінці; показав мені статтю й гукнув таксі. Тільки тоді я подумала, що, власне, завжди відмовлялася вірити, а це таки правда, назви бігли по зморщеній сторінці, наче муха на столі в кав’ярні. Він навіть не вийшов із таксі, щоб попрощатися зі мною, я відчувала, як він гладить мені коси, але до вуст і далі була приклеєна сигаретка. А коли він забрав її, як і завжди, останньої миті, відірвалася й шкіра, потекла кров, почулася лайка.

* * *