Читанка для Мануеля

я відкинув простирадло і змусив її мало-помалу лягти на бік, цілував їй груди, шукав вуста, що бурмотіли незв’язні слова й сонні стогони, щонайглибше запихав язик, змішуючи слину, в якій відчувався присмак коньяку, запах, яким відгонило і від її кіс, де ховалися мої руки, тягнучи назад руду голову, давши їй відчути мою силу, а коли знерухоміла, немов зрікшись дальшого опору, ковзнув уздовж її тіла і знову опустився вустами вниз, пестив їй білесенькі плечі, тугі, невеличкі сідниці, стулені підколінні ямки, кісточки, огрубілі від розмаїтого взуття, я подорожував плечима і пахвами, повільно досліджуючи їх язиком і губами, тим часом руки огортали їй груди, формували й пробуджували їх, я чув, як вона бурмотіла скаргу, де не відчувалося болю, а знов озивалися тільки сором і страх, бо, мабуть, здогадувалася, що я робитиму далі, мої вуста опустилися вздовж спини, розкрився прохід між подвійною гладесенькою потаємною шкірою, язик посувався до глибин, що відступали і зморщувалися, опираючись моєму жаданню. Ой, ні, ні, так не треба, чув я її примовляння, я так не хочу, будь ласка, прошу, я відчував, як мої ноги охоплюють її стегна, вивільнив руки, щоб розвести сідниці й побачити темні скарби, маленький золотавий затиснутий пуп’янок, руки долають силу непіддатливих м’язів. Її косметичка стояла на краю тумбочки, я намацав тюбик крему для обличчя, вона почула і знову заперечувала, намагалася вивільнити ноги, по-дитячому вигнулася, відчувши тюбик на сідницях, зіщулилася, повторюючи ні-ні, благаю, ні, інфантильне туди ні, не хочу, щоб ти робив мені це, мені болітиме, не хочу, не хочу, а я вільними руками вже знову розкрив їй сідниці, підвівся над нею, відчув водночас і стогін, і тепло її шкіри на моєму члені, повзучий і невпевнений опір отвору, в який уже ніхто не перешкодить мені ввійти, я розвів ноги, щоб краще утримувати її, зіперся руками їй на спину, повільно нахилився над нею, вона стогнала й звивалася, нездатна позбутися моєї ваги, і її власний конвульсивний рух штовхнув мене далі, я подолав її перший опір, перетнув край гарячої шовковистої рукавички, де кожне просування вперед ставало новою мукою, бо тепер удаване поступилося реальному й минущому болеві, що не заслуговував жалощів, концентричні стиски посилювали мій намір не відступати, не зрікатися, реагувати на кожен допоміжний струс (тут, гадаю, вона тямила, що робить) новим поступом, аж поки я відчув, що дійшов краю, як дійшли краю її біль і сором, в її плачі народилося щось нове, відкриття, що тут немає нічого нестерпного, що я не ґвалтував її, хоча вона опиралася і благала, що моя насолода має свою межу саме там, де народжується її, і саме тому вона вперто заперечувала її, нестямно прагнула відірватися від мене і спростувати свої відчуття, провина, мама, яке причастя, яка ортодоксія. Я впав на неї, навалився всією вагою, щоб вона відчула мене найглибше, знову м’яв руками їй груди, кусав за карк, щоб змусити її не ворушитися, хоча її спина і поперек тремтіли й пестили мене всупереч її волі й ворушилися під пекучим болем, що став і повторенням скарги, і вже мовчазним допуском, і, нарешті, коли я почав відсуватися й повертатися знову, трохи відступав і знову занурювався, володів нею дедалі повніше й водночас чув, як вона каже, що їй боляче, що я ґвалтую її, розриваю, вона вже не може, що я повинен вийти, будь ласка, нехай я витягну його, благаю, бодай трошки, лише на мить, що їй страшенно болить, благаю, що їй пече, що це страхітливо, що вона вже не може, я раню її, благаю тебе, коханий, благаю, ну ж бо, зараз, дай мені звикнути, прошу тебе, витягни його, благаю, мені страшенно болить, але ця скарга стала іншою, коли вона відчула, що я розпливаюсь у ній, нестримне народження насолоди, здригання, в якому вся вона, піхва, вуста і ноги, повторювали спазм, яким я пронизував її і настромляв аж до краю, її стиснуті сідниці коло мого паху, я був таким єдиним з нею, що вся її шкіра стала моєю шкірою, спільне падіння в зелений спалах заплющених очей, спутані коси, спутані коси, сплетені ноги і прихід пітьми, що заповзає, як заповзають наші тіла в плутаний клубок пестощів і нарікань, усі слова скасовані в клекоті цієї розв’язки, що визволила нас і повернула до стану індивідів, до нового розуміння, що ця рука — її рука, а мої вуста шукають її вуст, щоб закликати до примирення, до солоного простору жебонливої зустрічі, спільного сонного забуття.

* * *