Читаем Читанка для Мануеля полностью

я відкинув простирадло і змусив її мало-помалу лягти на бік, цілував їй груди, шукав вуста, що бурмотіли незв’язні слова й сонні стогони, щонайглибше запихав язик, змішуючи слину, в якій відчувався присмак коньяку, запах, яким відгонило і від її кіс, де ховалися мої руки, тягнучи назад руду голову, давши їй відчути мою силу, а коли знерухоміла, немов зрікшись дальшого опору, ковзнув уздовж її тіла і знову опустився вустами вниз, пестив їй білесенькі плечі, тугі, невеличкі сідниці, стулені підколінні ямки, кісточки, огрубілі від розмаїтого взуття, я подорожував плечима і пахвами, повільно досліджуючи їх язиком і губами, тим часом руки огортали їй груди, формували й пробуджували їх, я чув, як вона бурмотіла скаргу, де не відчувалося болю, а знов озивалися тільки сором і страх, бо, мабуть, здогадувалася, що я робитиму далі, мої вуста опустилися вздовж спини, розкрився прохід між подвійною гладесенькою потаємною шкірою, язик посувався до глибин, що відступали і зморщувалися, опираючись моєму жаданню. Ой, ні, ні, так не треба, чув я її примовляння, я так не хочу, будь ласка, прошу, я відчував, як мої ноги охоплюють її стегна, вивільнив руки, щоб розвести сідниці й побачити темні скарби, маленький золотавий затиснутий пуп’янок, руки долають силу непіддатливих м’язів. Її косметичка стояла на краю тумбочки, я намацав тюбик крему для обличчя, вона почула і знову заперечувала, намагалася вивільнити ноги, по-дитячому вигнулася, відчувши тюбик на сідницях, зіщулилася, повторюючи ні-ні, благаю, ні, інфантильне туди ні, не хочу, щоб ти робив мені це, мені болітиме, не хочу, не хочу, а я вільними руками вже знову розкрив їй сідниці, підвівся над нею, відчув водночас і стогін, і тепло її шкіри на моєму члені, повзучий і невпевнений опір отвору, в який уже ніхто не перешкодить мені ввійти, я розвів ноги, щоб краще утримувати її, зіперся руками їй на спину, повільно нахилився над нею, вона стогнала й звивалася, нездатна позбутися моєї ваги, і її власний конвульсивний рух штовхнув мене далі, я подолав її перший опір, перетнув край гарячої шовковистої рукавички, де кожне просування вперед ставало новою мукою, бо тепер удаване поступилося реальному й минущому болеві, що не заслуговував жалощів, концентричні стиски посилювали мій намір не відступати, не зрікатися, реагувати на кожен допоміжний струс (тут, гадаю, вона тямила, що робить) новим поступом, аж поки я відчув, що дійшов краю, як дійшли краю її біль і сором, в її плачі народилося щось нове, відкриття, що тут немає нічого нестерпного, що я не ґвалтував її, хоча вона опиралася і благала, що моя насолода має свою межу саме там, де народжується її, і саме тому вона вперто заперечувала її, нестямно прагнула відірватися від мене і спростувати свої відчуття, провина, мама, яке причастя, яка ортодоксія. Я впав на неї, навалився всією вагою, щоб вона відчула мене найглибше, знову м’яв руками їй груди, кусав за карк, щоб змусити її не ворушитися, хоча її спина і поперек тремтіли й пестили мене всупереч її волі й ворушилися під пекучим болем, що став і повторенням скарги, і вже мовчазним допуском, і, нарешті, коли я почав відсуватися й повертатися знову, трохи відступав і знову занурювався, володів нею дедалі повніше й водночас чув, як вона каже, що їй боляче, що я ґвалтую її, розриваю, вона вже не може, що я повинен вийти, будь ласка, нехай я витягну його, благаю, бодай трошки, лише на мить, що їй страшенно болить, благаю, що їй пече, що це страхітливо, що вона вже не може, я раню її, благаю тебе, коханий, благаю, ну ж бо, зараз, дай мені звикнути, прошу тебе, витягни його, благаю, мені страшенно болить, але ця скарга стала іншою, коли вона відчула, що я розпливаюсь у ній, нестримне народження насолоди, здригання, в якому вся вона, піхва, вуста і ноги, повторювали спазм, яким я пронизував її і настромляв аж до краю, її стиснуті сідниці коло мого паху, я був таким єдиним з нею, що вся її шкіра стала моєю шкірою, спільне падіння в зелений спалах заплющених очей, спутані коси, спутані коси, сплетені ноги і прихід пітьми, що заповзає, як заповзають наші тіла в плутаний клубок пестощів і нарікань, усі слова скасовані в клекоті цієї розв’язки, що визволила нас і повернула до стану індивідів, до нового розуміння, що ця рука — її рука, а мої вуста шукають її вуст, щоб закликати до примирення, до солоного простору жебонливої зустрічі, спільного сонного забуття.

* * *

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза