Читанка для Мануеля

і Солженіцин над могилою Тарновського бурмоче фрази, що вкривають сльозами щоки мумії Леніна, хіба що СОВЄТСЬКА МУМІЯ НЕ ПЛАЧЕ НІКОЛИ (бо, зрозуміло, совєтська), потім Маркос, цей загайний кордовець, дивиться на мене, наче здалеку, і каже, звичайно, друже, саме тому треба почати спочатку, історія не повторюється або, хай там як, ми не дамо їй повторитися, Патрісіо схвалює, Ґомес переконаний, але, звичайно, без сумніву, якщо не власне Ґомес, то Ґомес, Ролан і Люсьєн Верней належать до тих, хто повторить історію, ти бачиш їх здалеку, вони важать своїм життям задля революції, вони віддадуть їй усе, та, коли настане «потім», повторять ті самі помилки, які призвели до семи років ув’язнення для Буковського, що коли-небудь там зватиметься Санчесом або Перейрою, вони заперечуватимуть найглибшу свободу, яку я по-буржуазному називаю індивідуальною, звичайно, mea culpa[171], але, по суті, це те саме — право слухати free jazz, якщо я хочу цього і нікому не чиню зла, свобода спати з Франсиною з аналогічних причин, і мені страшно, мене лякають Ґомес і Люсьєн Верней, що є мурахами з доброго боку, фашистами революції (еге, слухай, тебе вже заносить, мабуть, у Лонштайновій грапі був пентотал абощо), це, мабуть, вулиця, яка веде у Вер’єр, якщо малюнок рабинчика не надто фантазійний, мені заборонено розпитувати кого-небудь, щоб не пробудити нездорової цікавості, й він мав слушність, потім повертаємо праворуч, можливо, на котрійсь із цих вулиць, бо, хоча тепер ніч, як казав отой, ми, можливо, дійдемо до потрібних дверей, лихо в тому, що тут відходять дві вулиці, а рабинчик намалював тільки одну, Едіпове перехрестя, велика постанова, праворуч чи ліворуч, звичайно, ліворуч, бо природа наслідує мистецтво, і я безперечно дійду до лиховісного ліска, де змовники ховають жертву, тут є щось спільного з подорожжю під час ініціацій, тобі, Зіґфріде, лишається тільки вибрати, в тобі дорога життя або смерті, Людмила або дракон, і це все, скажіть що-небудь, і однаково, все задля Людмили, а також задля Маркоса, хоча на думку про нього мені болить усе нижче пояса, все задля цього безумця й тієї безумної, загублених у сновидді, з яким і порівнятися не може сон про фільм Фрица Ланґа, сон наяву, що скінчиться важким свинцем; друже, але, може, й цієї миті йдуть кадри із фільму Фрица Ланґа, бо оцей кретин сів на метро і преться в гості саме туди, де ніхто не кликав його, а за це платять дорого; хай там як, не задля Ґомесів, Роланів чи Люсьєнів Вернеїв, а тільки тому, що заповіт уже написано та підписано і в своїй, як сказав би рабинчик, боягузасраній та діареєформній манері дрібний буржуа шукає виходу, що для нього є входом, і це все без ніяких поступок Ґомесам, бідолашний панамець, проклін йому, якщо він гадає, ніби я ототожнюю його з тими, кого найдужче ненавиджу, з тими, хто дзвонить у двері посеред квінтету Моцарта, тими, хто не дає мені спокійно дочитати щоденник Анаїс Нін[172] або послухати Джоні Мітчелл, бідолашний Ґомес, такий добрий, але яким буде Ґомес Робесп’єр завтра, якщо Веремія утвердиться на всьому просторі, якщо вони зроблять необхідну й негайну революцію, зрештою, повернімо ліворуч, дарма що ніч, моя улюблена Хуана де ла Крус[173], мила поетеса моїх милих годин на дивані, ходімо, та й усе, дарма що ніч, а мурахи готують револьвери, давнє танго мого дитинства, бідолахи з передмістя, блиснули револьвери, й бідолаха впав, кат його зна, чи пригадує хто-небудь це танго, від якого я плакав, хлопчик, притулений до грамофонної труби зеленого латунного ящика, ох, життя, широке і сповнене краси і скорботи, життя аргентинця, приреченого розуміти, розуміти все, крім чорної плями, бо це ані мадам Антинея, ані муха у віскі, ані плач Франсини, хай йому грець, чому ти не даєш мені збагнути причини цієї ідіотії, чолов’яги, що, лаючись і тремтячи, шукає дороги, щоб бути тим, ким він повинен бути, крім, звісно, бути щасливим, цього немає, тут годі сперечатись, я стану ще одним трупом, або прийду запізно, або мене одурять, або Маркос гляне на мене, немов запитуючи, якого біса ти припхався гидити туди, куди ніхто тебе не кликав, що завгодно, тільки не щастя, яке лишилося на Західній вулиці у фотелі з пляшкою віскі напохваті, з платівкою Ксенакіса, щоб слухати, і книжками, щоб читати, що завгодно для мене й через мене, крім щастя, буде Веремія з усіма своїми передбачуваними наслідками, але не щастя Ередіа, Людмили і Моніки, тих, що йтимуть до кінця й дивитимуться вперед, дітей Че Ґевари, як казав невідомо хто, будуть купи лайна або букети квітів, але не щастя дрібного буржуа, який не хоче, не хоче зректися того, що загородить шлях усім Мао і Ґомесам, і який усупереч цьому і невідомо, якого біса, внаслідок якого безумства, через яку чорну пляму найповажповійнішої матері, що породила його, й далі ступає по дорозі, яка веде до ліска, мало-помалу наближається до нової чорної плями, і головне тепер — зрозуміти Лонштайнів малюнок, спершу поворот, потім перехрестя, бери праворуч і зайдеш під дерева, вілла, загублена між кедрів, без сумніву, ідилічна, напахчена ніччю, Людмилою, безглуздою красою. Як хочеться простягтися в кюветі, переспати хміль аж до ранку, написати те, що народжувалося, коли в метро парасолька старого впиралася мені в ребра