Читанка для Мануеля

я побачив обличчя, почув голос, пригадав усе, що мені снилося про фільм Фрица Ланґа, немов простирадло роздерлося в сутіні серед цього кедрового гаю, пригадав, не здивувавшись, здивувався, що не міг пригадати раніше, від самого початку, прокинувшись, таке очевидне, ясне, ба навіть гарне, я пригадав, підходячи до дверей вілли, і підняв руки вгору, щоб мене не вбили, не дізнавшись принаймні, хто я, щоб не думали, ніби я прийшов виказати їх, як дивно бути аргентинцем у цьому гаю й такої пізньої пори, я встряв у це безглуздя і згадував Людмилу, Франсину і Джоні Мітчелл, їхню владу над моїм тілом, жінок, голоси, тіла і книжки, а тим часом підняв руки, щоб мене добре бачили, Ґомес, або Люсьєн Верней, або, може, Маркос, заховані за вікнами, вони мене вилають, як упізнають, якщо впізнають, бо якого біса я приплентався сюди такої пізньої пори і в розпалі Веремії, скажи мені, Пічуко, поясни мені, Фалу, якщо вони не зітнуть мене кулею, і впаде бідолаха, жалюгідний читач Гайдеґґера[180], скажи мені, чи нема тут причини всцикатися коло підніжжя величних кедрів, бо серед ночі кедри справді дуже гарні, живі зелені маси у величезній чорній плямі, і щось там виспівує вгорі, можливо, легендарний соловей, я ніколи не чув солов’я, в Банфілді я звик до шпаків і терутеру, відчини мені, Людмило, дай мені ввійти, щоб я розповів тобі, моя люба, щось сталося, сталося з Андресом, кохана, дай я розповім тобі, якщо ці схибнуті дадуть мені час, бо, мабуть, пустять мені в груди свинець, нехай не будуть бурмилами, нехай дозволять мені зайти, тепер, коли все так ясно, коли вже немає чорної плями, отак воно, друже, саме тут і тепер, доходячи до будинку неслухняних дітей, я, як казала моя тітка, помітив антену, гоп, я вже тут, кімната з солом’яними фотелями, кубинець, що гойдається в неминучому кріслі-гойдалці, не може бути, що все тепер таке ясне, таке чисте, що протягом тижнів і тижнів чорна пляма і Фриц Ланґ, а тут раптом, саме тоді, коли навколо все чорне, і кедри, і вілла без світла, гоп, я бачу, як бовваніє антена, й реконструюю подальші події, дивлюся на чоловіка, що розглядає мене, повільно гойдаючись у кріслі, бачу свій сон, наче він сниться мені наяву, і такий простий, такий ідіотський, такий ясний, такий очевидний, такий досконало передбачуваний, що саме цього вечора, саме тут я пригадав, що мій сон полягав ось у чому: кубинець дивився на мене і сказав лиш однісіньке слово: «Прокинься».

* * *

Авжеж, роздратовано думав той, ти знаєш, крім твого «прокинься», ти й так додавав мені роботи до тієї мороки, яку завдавали інші, і єдине, чого тепер бракує, — лише твоєї внутрішньої драми та її розгалужень і наслідків, я справді не знаю, що зроблю у фіналі.

Саме про це й запитував Лонштайн за часів, коли той, ти знаєш, почав по-новому групувати картонки, а Сусанна прийшла з альбомом. Та у вас обох тями немає, прорікав рабинчик, вона, хай там як, мати, і це можна зрозуміти, але ти.

— Не маю найменшого уявлення, — смиренно признався той, ти знаєш. — Це немов кривошия, щось незбагненне, яке, проте, трапляється, яке має статися, я був тут з ними, приглядався, як вони живуть, і мало-помалу завів їх у письмо, як кажуть тепер освічені молодики, аж раптом, подумай про це.

— Те, що ти показав, аж ніяк не видається мені дуже харизматичним, — виснував Лонштайн. — Для мене Веремія насправді не має ніякого значення, але вона принаймні має свій пафос, натомість твоя писанина — радше патетика.

Той, ти знаєш, уже був схильний погодитися з цим міркуванням, і саме цієї миті став очевидцем появи Андреса, що його напівбрутально, напівлагідно катапультував Маркос, двері одразу зачинилися, Люсьєн Верней миттю взяв їх одразу на всі засуви, лінійне розпалося на шматки перед лицем одночасності, яка нагнала страшенну нудьгу на того, ти знаєш, проте не таку велику на решту присутніх, що похапцем заходилися розшифровувати незбагненну появу, і тут:

— Прокинься.

— Ти, — звинувачував Патрісіо, — махровий мерзотник, ти порушив мій сон саме тоді, коли я спромігся заснути на п’ять хвилин на цьому паршивому килимі.

— Тс! — прошепотів Оскар, — швидше заходь.