Читанка для Мануеля

проказала Людмила. Він там, відповів Андрес, але я точно не знаю, де саме і в якому стані. Дай мені зійти, я хочу бачити Маркоса. Людо, зачекай. Дай мені зійти, дай мені зійти, але краще поки що не пускати її вниз, тримати в обіймах, дарма що пручається й кричить, я сам не знав, що могла б побачити Людмила коло підніжжя сходів серед того розгардіяшу, сліпучих ліхтарів і поліції, яка вже зайняла перший поверх і піднімалася нагору, перечепившись посередині сходів об того, ти знаєш, бачиш, Людо, вони позбавили тебе цього клопоту, вони дуже люб’язні, а тепер так, моя люба, тепер так, слід спускатися.

* * *

Коли-небудь Андрес, мабуть, знову дійде висновку: все, що відбулося до і після нападу мурах на віллу, — суцільна мішанина, і то не так через плутанину, властиву таким ситуаціям, як через те, що він, спостерігач, мало придатний для такого завдання, бо саме йому дістався тепер ще й обов’язок упорядковувати матеріали того, ти знаєш, оте, що він називав картонками, хоча насправді там було казна-що, починаючи від надгорілих сірників і закінчуючи плагіатом «Іліади» й безладними сутичками у світлі паршивого недогарка, тож спробуй знайти кінець у цьому клубкові. Скажімо, такі люди, як Ґомес та Ередіа, рішуче просунулися в глиб цієї землі, про що й свідчить те, як вони вдоволено й гордо поглядали одне на одного там, де опинилися, хоч Андрес і Лонштайн не мали про це найменшого уявлення, а втім, не дуже й переймалися; отже, поглядали, й Ередіа дав свою сигаретку Ґомесу, що з насолодою затягнувся й повернув її, обидва лежали на голій цементній долівці й ділилися єдиною сигаретою під брудним вікном, крізь яке сіявся світанок і виднів увесь заснований павутинням залізний хрест із двох штаб, зрештою, ми таки пустили з них юшку, вимовив Ґомес між двома затяжками, а Ередіа трохи зігнувся, наче йому щось боліло, Ґомес пальцями погладив йому плече, звісно, пустили, друже, це була велика Веремія. Лишень, подумай: вони хотіли вбити його самі, дивувався Ґомес, отам, тоді нам було б непереливки. Створення зовнішнього образу, пояснив Ередіа, спробуй доведи потім у Гватемалі або Аргентині, що то не ми, що ми дотримали свого слова. І, мабуть, ще де-небудь є люди, які пригадують обличчя Цабе, що вийшов з туалету й кинувся в обійми Мурахана, спасибі, брате, спасибі, а тим часом комісар Пілоден поглядав на них із прихованим глумом, пусте, доне Ґуальберто, якщо ми не починали нападу раніше, то тільки тому, що боялися за вашу безпеку, уявіть собі, ці нелюди могли незворушно стратити вас, потиски рук, обійми, Мурахан ще й глянув через плече Цабе, щоб пересвідчитися, що мурахоник уже кинув пістолет Маркоса, не годиться, щоб у Цабе прокинулися підозри, але ж куди йому, він був такий зворушений, а Пілоден тим часом підібрав пістолет, а з ним і можливі відбитки пальців, іронічна посмішка Пілодена, все залагодилось якнайкраще і, хай там як, думав Мурахан, що був реалістом, ми не змогли виконати наказу, але вони однаково будуть задоволені, бо ми, як кажуть, схопили негідників у їхньому кишлі, доне Ґуальберто, вони вже тут ніде не напаскудять. Ґомес та Ередіа знали і про це, але й далі мовчки курили, дивились, як підводиться день, уявляли собі статті в латиноамериканських газетах, друже, була велика Веремія, і тільки це має значення, єдине, що має значення, аж до наступної. Звичайно, погодився Ередіа, Маркос вважав би так само, як ти гадаєш.

* * *