Читаем Читанка для Мануеля полностью

з мене) мене вивели з бараку й підвісили до балки, яка, напевне, виступала з покрівлі.

Згодом мене прив'язали до дерева й інсценували розстріл. Я почув, як пролунало кілька пострілів. Потім мене відв'язали й лишили відпочити.

Увечері повернулися і знову піддавали електричним ударам, я насилу міг дихати й відчував, що непритомнію. Коли я отямився, збагнув, що в мене на носі й на вустах маска, мабуть, киснева».

Розповідь Дельї Набе скінчилася тим, що його перевезли до департаменту федеральної поліції в Сан-Мартіні. «Мене кинули там, простертим на тротуарі, через кілька хвилин мене підібрали службовці цього департаменту».

Омар Вальдеррама: заарештований 19 травня 1971 р., стверджує, що о 19.30 його передали департаментові федеральної поліції в Сан-Мартіні. Астматик, він просив ліки, які мав із собою, коли його заарештували, і які в нього забрали. Йому відмовили і не дали ніякого аналогічного препарату. Його посадили до камери, куди крізь вікно і шпари потрапляла вода. Незважаючи на лютий холод, йому не дали ані плаща, ані ковдри. О третій годині ранку другого дня його спонукали визнати як свої цілу низку предметів і паперів. Зазначає, що вчинив так, «щоб мене не мучили й виграти час, щоб хто-небудь мав змогу заявити про мій арешт».

Цього самого дня його перевели до центральної споруди Федеральної служби координації (тепер Федераль-


— Йому обтинали пальці, фаланга за фалангою. Завдавали йому ножем таких глибоких ран, що кров аж цебеніла.

• Як довго це тривало?

— Приблизно три години. Зрештою хлопець знепритомнів. Його вже не могли повернути до тями. В'єтнамець витяг пістолет і вистрелив йому в голову. Коли хлопець був мертвий, йому відрізали статеві органи — кастрували його — й запхали їх йому в рот. Потім поклали труп серед села з написом, мовляв, того, хто доторкнеться до нього, спіткає така сама доля. До тіла ніхто не доторкнувся. З жінками чинили так само.

• Може, ще колись були присутні при якомусь випадку?

— Так, ми пішли до одного бару в Сайґоні. Один з наших хлопців піднявся на верхній поверх із повією. Ми почули, як він кричить. Дівчина напала на нього з бритвою. Ми пішли шукати військову поліцію, щоб його забрали до шпиталю. Дівчину повели до найближчої військової частини. Її прив'язали


ної служби безпеки). О 18.10 (після свого арешту він ще нічого не їв і не пив) молодик років 25–30 завів його на дев'ятий поверх. У кабінеті «Адміністрація відділів, дисциплінарні справи», куди його завели, перебувало ще троє чоловіків. Один з них, «шеф», сміючись, приглядався, як решта б'ють його. Його роздягли («щоб не пошкодити одягу», зазначає він) і знову били. Коли припинили, «шеф» «став допитувати мене, погрожуючи «машиною». Оскільки заарештований не відповідав, «шеф» заходився бити його по статевих органах пружиною, вкладеною у шланг. Він мовчав і далі, тож «шеф» бив його по животу. Потім, згідно з розповіддю, заарештованого вивели на свіже повітря із зав'язаними очима, штовхаючи ззаду. Згодом знову завели до кабінету, де «шеф» заявив, що його чекає «машина», бо ж він не говорив.

О 19.15 заарештованого знову помістили до камери. Через двадцять хвилин повели на третій поверх і завели в кабінет, «розміром десь шість метрів на чотири, він містився в глибині коридору, що вів до ліфта, і був праворуч від нього. Коло стіни навпроти дверей стояли шафи, так само і вздовж лівої стіни, крім того, шкіряні фотелі, стільці і стіл розміром два метри на один коло правої стіни, якщо дивитися від вхідних дверей.

У кабінеті були люди. Разом із «шефом» і моїм проводирем їх загалом було четверо. Стіл мав чотири ручки, один з чоловіків застелив стіл покривалом. Поряд зі столом стояв дерев'яний ящик сантиметрів 50 на


Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза