Читанка для Мануеля

— Так. Це було в селі на північ від наших позицій. Ми отримали інформацію, що в тій зоні є в'єтконгівці, тож треба було йти в село й розпитати селян. Ми прийшли і стали розпитувати старосту. Той чоловік симпатизував в'єтконгівцям і звелів нам покинути село. Ми пішли, проте вернулися з підкріпленнями і буквально зруйнували село дощенту.

•Як?

— Напалмом, мінометами, гарматами, штурмом, панцерниками… Масштабною атакою на жалюгідне село.

• Скільки людей жило там до нападу?

— Десь чотириста чоловік.

• Скільки пережило напад?

— Один.

• Кого ви вбивали?

— Усіх. Жінок, дітей, буйволів, курей, кіз. Усіх.

• Це була незвична операція?

— Ні. Ми вже брали участь у схожих операціях, коли нам наказували палити дощенту все село, проте не вбивати всіх. Були й інші випадки, коли ми вбивали людей.

що моя доля перебуває в їхніх руках». Потім його катували електричними ударами.

Мануель Альберто Ґонсалес: заарештований 6 вересня 1971 р. після втечі з в'язниці у Вілья-Уркісі в провінції Тукуман. Ґонсалеса передали управлінню провінційної поліції, де його змусили пройти між двох рядів поліцаїв, що сильно били його. Його не раз піддавали побиттю й позбавляли їжі. Стверджує, що «тільки тоді, коли минув досить тривалий час, з мене зняли наручники та пута й почали давати харчі й мате. Одного разу я збагнув, що солдати додавали до мате сечу».

Атос Маріані: розповідає, що його роздягли і прив'язали до ліжка. «Вдягли мені кільце на великий палець ноги і водили по всьому тілу чимсь подібним до борони або металевої щітки, передусім по животу, тазу і вустах; потім по статевих органах і грудях.

Були миті, коли я думав, що задихнуся. Потім мені почали давати білі драже, які виймали з коричневої квадратної пляшечки заввишки п'ять сантиметрів. Мабуть, з метою уникнути електролізу, який під час подальших аналізів міг би свідчити про електричні удари».

Карлос Делья Набе: заарештований 16 березня 1970 р., звинувачений в участі у викраденні парагвайського консула Вальдемара Санчеса. Негайно по тому, як його заарештували восьмеро чоловік, знайшовши його в одному бараці в Лухані, на нього вдягли

• Як називалося село?

— Бау-Трі.

• Де це, чи, радше, де це було?

— Десь за двісті сорок кілометрів на північний схід від Сайґона.

• Ви отримували коли-небудь наказ не брати полонених?

— Так.

• Від кого?

— Від лейтенанта, командира підрозділу.

• І що тоді було?

— Ми нікого не брали в полон.

• Що це означає?

— Ми вбивали всіх, кого захопили.

• І поранених?

— Авжеж, і поранених.

• Ви вбивали поранених?

— Так.

• Як ви вбивали їх?

— Пістолетами, гвинтівками, кулеметами, багнетами.

• Навіть поранених, що лежали на землі?

— Так, які вже не могли захищатися. Вони вже нічим не могли зашкодити.

наручники й почали завдавати йому електричних ударів, використавши автомобільний акумулятор.

У цій самій машині його змусили лягти на підлогу разом з іншим чоловіком, то був Франсиско Паес, муляр, що виконував у бараці ремонтні роботи.

«Після поїздки, що тривала десь годину, — пише Набе у своєму свідченні, — ми приїхали до досить великого будинку з дуже маленькими камерами. Через кілька хвилин мене завели до яскраво освітленої кімнати, де роздягли і прив'язали до кушетки.

Там мені знову завдавали ударів електричним струмом, а один чоловік тихим голосом переконував, що буде краще, якщо я говоритиму, бо кінець кінцем усі починають говорити. Думаю, ці тортури тривали десь годину. Потім мене завели до карцеру, де я почав відчувати, що ліва рука в мене паралізована. Я став кричати, просячи, щоб коло мене був хто-небудь. Ніхто не відповідав, але згодом двері відчинили і мене знову прив'язали до кушетки.