Читаем Читанка для Мануеля полностью

— Твоє уявлення про ентузіазм надто скидається на образ тарантула, — мовив я. — Ти бачиш річ, яка привертає твою увагу, і одразу починаєш стрибати й жестикулювати. Оті славетні мікрозаворушення ти, бачу, запроваджуєш і в своєму домі, а от я, наприклад, не вважаю, ніби жінку зворушить дуже швидко картина Макса Ернста або музика Ксенакіса, жінкам, друже, притаманний свій метаболізм, хтозна, чи не є вони, власне, більшими ентузіастами, ніж ми, просто не треба змішувати гімнастику і емоції.

— Мені здається, що я чую тепер Соню, Магдалену або Лючію, — сказав Маркос, — і на цьому я зупиняюся, а ти гадаєш, ніби я вдаю Френка Гаріса абощо. Слухай, ентузіазм — це манія, криза, вихід за власні межі задля кращого сприйняття того, що порушило твою рівновагу, натомість ентузіазм-атараксію я збагнути не годен, хай там як, але це щось інше, зосередження або духовне збагачення, що завгодно, але не ентузіазм; я не можу любити по-справжньому нікого, хто не здатний будь-якої миті дня чи ночі шаленіти з радості, що в кінотеатрі на розі показують фільм з участю Бастера Кітона абощо.

— Тепер, друже, я вже розумію, чому вони водилися з тобою недовго.

— Наприклад, учора ввечері, коли ви намірялися поїсти картоплі-фрі на Севастопольському бульварі й прогулятися по кварталу Біржі, Людмила аж застрибала, пригадуєш, її очі розширились аж до вух, і вона була, мов гітара, тремтіла й вібрувала, і не через твого Макса Ернста або Ксенакіса, а просто через картопельку і прогулянку аж до світанку, речі аж ніяк не важливі.

Я спокійно дивився на нього й давав договорити до кінця, але Маркос понурив голову й пив грапу, між нами постала вся кучма на його голові.

— Атож, Людмила майже завжди так реагує, — погодивсь я. — Я, власне, люблю її не за це, але й це теж має значення, ти й сам кажеш, що має значення. А тепер вона в такому стані, що здатна навіть шугнути головою в криницю. Я бачив, як вона вилізає мокра, мов котеня, забивається в закуток життя й день у день вилизує собі шерсть, аж поки знову відкриває, що о пів на сьому сходить сонце.

— Ніхто не вважає, ніби жінка має перебувати в постійному пароксизмі; невже ти думаєш, що я ніколи не шугав до криниці?.. Це не те, але ж є константи, латентності, називай їх, як хочеш. Як на мене, ентузіазм має бути константою і ніколи не повинен бути винятком або своєрідним святом почуттів. А Лючія і Магдалена саме такі, і це не їхня провина, вони, бідолашки, просто пов’язані з певним різновидом байдужості, але найгірше, друже, не це, — Маркос простиг до мене порожню склянку, — найгірше те, що їм не бракує здатності виявляти себе, яка, по-твоєму, начебто непритаманна їм, проте застосовують її негативно, тобто тоді, коли їм щось не подобається або нічого не клеїться ані в політиці, ані на кухні, й тоді вони здатні на сварку, вияв обурення, красномовство, — куди там до них Стоуклі Кармайклу. Вони мають мотор зі зворотним прискоренням, тобто в гальмуванні вони чемпіони, не знаю, чи розумієш ти мою думку. Завваж, якщо коли-небудь я забіжу до тебе мимохідь і почую, як Людмила шаленіє через зламану застібку-бліц, мені це видасться цілком нормальним, бо ж я пригадаю картоплю-фрі, Людмила має повне право нетямитися з люті, бо раніше повнилася щастям, коли ти запропонував їй поїсти смаженої картоплі й погуляти по вулицях.

— З огляду на це все ти, мабуть, закохаєшся в Людмилу, — неприязно вп’явся я в Маркоса очима, бо ж він мав цілковиту слушність, а таке не подобається нікому.

— Хтозна, — відповів Маркос. — І то не тільки через ентузіазм, як ти й сам добре знаєш.

— Ти, власне, шукаєш жінку, що скидалася б на чоловіка у сфері своїх почуттів, що геть на все реагувала б так само, як і ти. Вчора ти думав про смажену картоплю з не меншим захватом, ніж Людмила, і, звичайно, тебе страшенно зворушило, що вона робить чи каже те саме, що й ти.

— Не перебільшуй, — заперечив Маркос. — Ідеться не про пошук однакових реакцій, бо це набридало б; мені здається, я говорив про схильність, латентність, що виявляється слушної миті, і причини не конче мають бути однакові, в жінок інші вподобання й таке інше: адже ти чудово розумієш, що я не пурхатиму, як метелик, через вітрину, заставлену літніми модельками.

— Гм, — протяг я.

— Що гм? — запитав Маркос.

— По-твоєму, мракобіс — це мракобіс, дарма що в якомусь іншому аспекті це може бути пречудова жінка?

— Якщо мракобіс, це вже не жінка.

— Слухай, дай мені закінчити. Як на мене, те, що ти називаєш манією або ентузіазмом, — річ суто чоловіча, надто в дорослому віці, бо ж архівідомо, що в чоловікові більше від дитини, ніж у жінці.

— Нехай, але, хай там що, я завжди шукатиму жінок, які, коли вдатись до образів, що п’ять хвилин вигадують літак або підводний човен, які не можуть бачити ножиць і аркуша паперу, щоб не вирізати кролика, які, готуючи, ллють на сковороду мед замість олії, щоб побачити, що діється з котлетками, а інколи накладають туш на вуста, а вії підмальовують помадою.

— Mutatis mutandi[73], ти хочеш, щоб жінки були такі, як ти, як не брати до уваги помади.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза