Читанка для Мануеля

— Твоє уявлення про ентузіазм надто скидається на образ тарантула, — мовив я. — Ти бачиш річ, яка привертає твою увагу, і одразу починаєш стрибати й жестикулювати. Оті славетні мікрозаворушення ти, бачу, запроваджуєш і в своєму домі, а от я, наприклад, не вважаю, ніби жінку зворушить дуже швидко картина Макса Ернста або музика Ксенакіса, жінкам, друже, притаманний свій метаболізм, хтозна, чи не є вони, власне, більшими ентузіастами, ніж ми, просто не треба змішувати гімнастику і емоції.

— Мені здається, що я чую тепер Соню, Магдалену або Лючію, — сказав Маркос, — і на цьому я зупиняюся, а ти гадаєш, ніби я вдаю Френка Гаріса абощо. Слухай, ентузіазм — це манія, криза, вихід за власні межі задля кращого сприйняття того, що порушило твою рівновагу, натомість ентузіазм-атараксію я збагнути не годен, хай там як, але це щось інше, зосередження або духовне збагачення, що завгодно, але не ентузіазм; я не можу любити по-справжньому нікого, хто не здатний будь-якої миті дня чи ночі шаленіти з радості, що в кінотеатрі на розі показують фільм з участю Бастера Кітона абощо.

— Тепер, друже, я вже розумію, чому вони водилися з тобою недовго.

— Наприклад, учора ввечері, коли ви намірялися поїсти картоплі-фрі на Севастопольському бульварі й прогулятися по кварталу Біржі, Людмила аж застрибала, пригадуєш, її очі розширились аж до вух, і вона була, мов гітара, тремтіла й вібрувала, і не через твого Макса Ернста або Ксенакіса, а просто через картопельку і прогулянку аж до світанку, речі аж ніяк не важливі.

Я спокійно дивився на нього й давав договорити до кінця, але Маркос понурив голову й пив грапу, між нами постала вся кучма на його голові.

— Атож, Людмила майже завжди так реагує, — погодивсь я. — Я, власне, люблю її не за це, але й це теж має значення, ти й сам кажеш, що має значення. А тепер вона в такому стані, що здатна навіть шугнути головою в криницю. Я бачив, як вона вилізає мокра, мов котеня, забивається в закуток життя й день у день вилизує собі шерсть, аж поки знову відкриває, що о пів на сьому сходить сонце.

— Ніхто не вважає, ніби жінка має перебувати в постійному пароксизмі; невже ти думаєш, що я ніколи не шугав до криниці?.. Це не те, але ж є константи, латентності, називай їх, як хочеш. Як на мене, ентузіазм має бути константою і ніколи не повинен бути винятком або своєрідним святом почуттів. А Лючія і Магдалена саме такі, і це не їхня провина, вони, бідолашки, просто пов’язані з певним різновидом байдужості, але найгірше, друже, не це, — Маркос простиг до мене порожню склянку, — найгірше те, що їм не бракує здатності виявляти себе, яка, по-твоєму, начебто непритаманна їм, проте застосовують її негативно, тобто тоді, коли їм щось не подобається або нічого не клеїться ані в політиці, ані на кухні, й тоді вони здатні на сварку, вияв обурення, красномовство, — куди там до них Стоуклі Кармайклу. Вони мають мотор зі зворотним прискоренням, тобто в гальмуванні вони чемпіони, не знаю, чи розумієш ти мою думку. Завваж, якщо коли-небудь я забіжу до тебе мимохідь і почую, як Людмила шаленіє через зламану застібку-бліц, мені це видасться цілком нормальним, бо ж я пригадаю картоплю-фрі, Людмила має повне право нетямитися з люті, бо раніше повнилася щастям, коли ти запропонував їй поїсти смаженої картоплі й погуляти по вулицях.

— З огляду на це все ти, мабуть, закохаєшся в Людмилу, — неприязно вп’явся я в Маркоса очима, бо ж він мав цілковиту слушність, а таке не подобається нікому.

— Хтозна, — відповів Маркос. — І то не тільки через ентузіазм, як ти й сам добре знаєш.

— Ти, власне, шукаєш жінку, що скидалася б на чоловіка у сфері своїх почуттів, що геть на все реагувала б так само, як і ти. Вчора ти думав про смажену картоплю з не меншим захватом, ніж Людмила, і, звичайно, тебе страшенно зворушило, що вона робить чи каже те саме, що й ти.

— Не перебільшуй, — заперечив Маркос. — Ідеться не про пошук однакових реакцій, бо це набридало б; мені здається, я говорив про схильність, латентність, що виявляється слушної миті, і причини не конче мають бути однакові, в жінок інші вподобання й таке інше: адже ти чудово розумієш, що я не пурхатиму, як метелик, через вітрину, заставлену літніми модельками.

— Гм, — протяг я.

— Що гм? — запитав Маркос.

— По-твоєму, мракобіс — це мракобіс, дарма що в якомусь іншому аспекті це може бути пречудова жінка?

— Якщо мракобіс, це вже не жінка.

— Слухай, дай мені закінчити. Як на мене, те, що ти називаєш манією або ентузіазмом, — річ суто чоловіча, надто в дорослому віці, бо ж архівідомо, що в чоловікові більше від дитини, ніж у жінці.

— Нехай, але, хай там що, я завжди шукатиму жінок, які, коли вдатись до образів, що п’ять хвилин вигадують літак або підводний човен, які не можуть бачити ножиць і аркуша паперу, щоб не вирізати кролика, які, готуючи, ллють на сковороду мед замість олії, щоб побачити, що діється з котлетками, а інколи накладають туш на вуста, а вії підмальовують помадою.

— Mutatis mutandi[73], ти хочеш, щоб жінки були такі, як ти, як не брати до уваги помади.