Читанка для Мануеля

— Ні, не того, щоб були, як я, а щоб кожної хвилини спонукали мене почуватися собою.

— Одне слово, щоб були музами.

— Це не через егоїзм і не через те, що я потребую важелів, щоб зворухнути світ. Просто життя з пасивною жінкою мало-помалу розчавить мене, відбере в мене бажання заварювати новий мате і горлати пісень, коли я у ванні; завжди існуватиме немов тихе нагадування про потребу зберігати порядок, класти кожну річ на своє місце, канарка сумна, молоко не збігає на плиту — лиховісні знаки.

— Знаю, колись я теж мав отакі відчуття, але, друже, мені здається, що це плата за щось інше. Можливо, тільки найбезладніші любовні походеньки, паузи між минулим коханням і наступним, могутні помахи крил у бік Наді або Аврелїї й можуть дати тобі оте тисячолітнє царство, якого ти прагнеш. Усе інше — це дві кімнати, ванна і кухня, те, що називають життям, те, що триває, і це мені сказала одна жінка, і мала слушність, ти й сам це бачиш. Зрештою, ми з Людмилою жили так, як живемо, тому що, мабуть, наші стосунки не мали бути тривкими, через те ми й дозволяємо собі ентузіазм, якщо скористатися твоїм улюбленим терміном.

— Як знаєш, — роздратувався Маркос, так похапцем наливаючи грапу в склянки, що пролив грамів десять на скатертину, на щастя, її можна прати.

— А оскільки жінки, як бачу, вкрай мало надихають тебе, я запитую себе, чи не слід тобі спробувати вдатися до так званого гомосексуального досвіду, можливо, з тим, ти знаєш. Згадай Ореста й Пілада, Гармодія і Аристогітона, Тезея і Піріфоя[74], — годі вимагати більшого ентузіазму, якщо зважити на всі сліди, що їх лишили ці хлопці в міфології та історії.

— Ти кажеш так, наче радиш купити іншу марку пігулок від печінки абощо.

— Ти ніколи не мав такого досвіду? Якщо зважити на твої вимоги до характеру, можна запитати, чи не правлять вони за відповідь.

— Ні, ніколи, мене це не бентежить. Це питання не упереджень, а простого лібідо. А ти?

— Я — так, ще підлітком, це було прекрасно й сумно і стало мені у великій пригоді, коли я відкрив жінок, бо я перерубав усі швартови і згодом, на відміну від тебе, ніколи й у гадці не мав шукати груші на вербі. Цікава річ, Людмила теж мала гомосексуальні ініціації, які мало не спонукали її в Кракові перерізати собі вени під час, за її словами, великого снігопаду. Та, якщо ти дозволиш мені знову піти da capo al fine[75], увесь цей ентузіазм і манія — добрі речі, якщо спрямовані на щось високе, бо ентузіазм уболівальників, що обожнюють футбольний клуб «Сан-Лоренцо» чи боксера Ніколіно Локче, вже не кажучи про твою смажену картоплю, як на мене, анітрохи не зворушує, і, якщо бути з тобою щирим, ваші, скажімо, славетні кишенькові протести якогось іншого вечора навіяли мені страшенну нудьгу. Коли дізнаєшся, що, за даними однієї поважної організації, на цій хусточці лайна двісті п’ятдесят тисяч політичних в’язнів, твої надгорілі сірники аж ніяк не породжують ентузіазму.

Маркос запалив сигарету ще не вживаним сірником і повільно повів очима на Андреса:

— Дай мені машину, щоб я зустрів Оскара, він прилітає о першій годині.

— Гаразд, вона стоїть на розі, ліворуч. Чому ти нічого не відповів на мої слова?

— Якщо ти не відповіси на них сам, то не варто.

— Що ж, не думай, ніби я ніколи не міркував про вашу дріб’язкову діяльність, але мені спало на гадку тільки те, що це, можливо, якась підготовка, скажімо, дрібні, вступні випробування для людей, яких знають не дуже добре або які ще не знають себе. Ще одна можлива відповідь сумна, тож краще вимкнути радіо.

— Добре чиниш, бережеш батарейки для додекафонічної музики, — схвалив Маркос. — Дай мені ключі від машини. Бувай.

— Привіт! — озвалася Людмила, зайшовши з артишоками, пореєм і мийними засобами. — Я жалюгідна черепаха, поки я насилу спакувала дві пачки, Сусанна мала аж п’ять, уже не кажучи про коробки з сірниками. By the way[76], Мануель з’їв одну з найкращих коробок, довелося перевернути його догори дриґом і дати рицини, бідолашна Сусанна матиме пополудні чимало роботи. Ти поїси з нами аргентинське пучеро[77] з кукурудзою й таке інше? Андрес навчив мене, запитай, чи добре в мене виходить.

— Мені треба їхати за бірюзовим пінгвіном, — відмовив Маркос.

— Ой, Андресе, їдьмо з ним за пінгвіном!

— Їдь, я хочу закінчити книжку, він не дав мені дочитати, заодно пильнуватиму і страву на вогні.

— Що це за вигадка з пінгвіном?

— Я поясню в машині, — відповів Маркос, — поки ти вестимеш її, завжди добре, коли хтось веде її в цьому клятому місті. Отже, ти не їдеш?

— Ні.

— Сподіваюсь, я встигну помити порей і покласти все до каструлі, — похопилася Людмила, побігши на кухню.

— Порив ентузіазму, — прорік Андрес, — і то не від смаженої картоплі.

* * *

— Знаєш, як годують гусей, щоб вони захворіли на цироз печінки і паштет був набагато смачніший? Нам теж треба отаку лійку, щоб улити суп в оцю дитину.