Читанка для Мануеля

В Оскара — припарки на набряклому лікті, ліжко, віскі, що хлюпотіло в склянці, й голісінька Ґладіс, перетворена в напахчений флакон інцестуозно материнської уваги, — сон, який подолав його, мало чим відрізнявся від того, що сталося на Савойській вулиці, чи на якійсь іншій вулиці зі стінами або мурами, і все завжди так швидко, бити і б’ють тебе, лаяти і лають тебе, насильство в невідомій зоні незнаного міста (він не знав або майже не знав і Ла-Плати), територія, куди його везли і звідки забрали автомобілем, з назвами вулиць і крамниць, які годі запам’ятати, звісно, були й мурахи, але й мурахи становлять частину цієї бахроми без назв, які можна згадати, вони теж були анонімні і втекли, як ґерильєро РАН або кінна поліція, що переслідувала дівчат-доведених-до-нестями-повним-місяцем, та й Ґладіс мало що могла пояснити йому, краще поспати, і нехай усе воно змішується, бо немає способу відокремити, що належить до спогадів, а що до теперішності, бідолашко, як твій лікоть, гм, усе гаразд, почекай, я погашу світло, гм, не ворушися, ой, ні, молодець, добре поводься, ти ж поранений, гм, бо інакше я піду, ляж отут збоку, ти нестерпний, облиш мене, отак ще трошечки, ох, Оскаре, Оскаре, і якоїсь миті місяць просіявся крізь жалюзі разом з непевним гамором світанку на бульварі Распай, далекий дзенькіт, крик пияка чи божевільного, ледве чутний тупіт копит, більшість перескочила через мур, утекли кудись, загубилися в місті, знову пара подруг, білявка і мулатка обіймаються, чвал кінної поліції, хаотична мішанина, стегна Ґладіс, притулені до його, білявка під муром цвинтаря і мулатка, що тримає її за пояс і шукає застібку-бліц, жалюзі, щоразу сіріші, світло в’язниці, завжди подібне до досвітку, сірість суму й поразки, працівницю в’язниці, яка відчинила двері, щоб винести відро помиїв, затримали та ізолювали з метою з’ясувати, Алісія Кінтерос, зеленоока, як каже Ередіа, завжди втеча, завжди стрибки через мур з уламками скла, завжди втеча, як-от тепер сон на світанку, в якому все змішалося, Ла-Плата і Париж, телеграми і те, що вже мало точну назву для Маркоса й Патрісіо, але не для нього, прості слова, парк Монсо, дім у Вер’єрі, готель «Лютеція», ріг Савойської вулиці. Натомість той, ти знаєш, не спав, він досконало знав Париж, тож і підібрав кошик із королівськими броненосцями, що, на відміну від пінгвіна, пережили події з безтурботною байдужістю, і знову заніс їх у квартиру Лонштайна, бо гладуха-консьєржка не була свідком тих подій, показавшись лише о сьомій годині ранку. Лонштайнові тяжко було бачити того, ти знаєш, а надто броненосців, що буркотіли в кошику, поки лунала краю розповідь про події на вулиці.

— Передтрачено, — буркнув Лонштайн. — Патрісіо не дуже вирізнивсь як бойскаут, а я знову маю няньчити цих смердючих тварюк, добре, хоч пінгвін дременув. Повідомляю: гриб досяг двадцяти одного сантиметра, абсолютно стандартний розмір, прийнятний у найкращих колах. Заходь, є гаряча кава.

— Дякую, полячко, — мовив Маркос. Відчинив дверцята і прощально махнув рукою.

— Я б хотіла приготувати тобі чай, — мовила Людмила.