Читанка для Мануеля

керував y Ріо. Тоді той, ти знаєш, не дуже добре розумів, чому повідомлення про «Сіда» править за своєрідний приклад. Адже, крім притаманного йому самодостатнього значення, воно подавало приклад. Згодом, під час розмови з Лонштайном на світанку, він набагато ясніше побачив те, що іншим видавалося лише одним з численних різновидів партизанської боротьби. «Сід» розповів про операцію проти такого собі Альмейди, депутата від більшості, а на додачу мільйонера, здобич становила сімдесят тисяч доларів плюс тридцять тисяч у формі ювелірних виробів, ну й депутат. «Один з наших прихильників (перекладаючи, бідолашна Сусанна завжди паленіла в таких випадках) повідомив нам, що депутат тримає долари та коштовності в сейфі, а крім того, колекціонує картини видатних художників і дуже чутливий до публічності. Тому ми направили до нього одну з наших товаришок, украй спокусливу (traducção[112] — необхідне зло, буркнув Ередіа, що означає спокуслива, я дуже добре знаю цю дівчину, назвати її спокусливою — це образити її, її матір і всю Бразилію, бо вона — найнеоціненніше диво, яке тільки можна уявити собі, вона не має потреби нікого спокушати, досить побачити її, щоб простертися ниць перед нею, цей журналіст нічого не тямить, одне слово, читай далі), що представилась як репортер «Realidad», популярного бразильського тижневика. Втішений нагодою показати свої скарби світові, зачарований Альмейда погодився прийняти «технічну команду», щоб сфотографувати художні твори. Поки він відповідав на запитання й водночас подавав річки віскі, техніки фотографували картини, а я знайшов сейф. Тоді ми вже дістали зброю. З Альмейдою стався серцевий напад. Проте один з наших товаришів був лікар і швидко поставив його на ноги. На вулиці нас чекав автомобіль. Неоціненні долари стали нам у великій пригоді, щоб придбати нове необхідне спорядження. А наша «жертва» потім навіть не заявила про нас». Добра робота, схвалив Люсьєн Верней. Робота, думав той, ти знаєш, він бачить тут тільки оце — роботу.

* * *

— Як легко заперечувати порядок і логіку, — підсумувала Франсина, дивлячись на мене з глибин свого котячого єства або з вершин галлороманської мудрості + декарт + паскаль + енциклопедія + позитивізм + бергсон + посада викладача філософії. — Лихо, Андресе, полягає в тому, що цього вечора ти прийшов не заперечувати цей порядок, а навпаки, щось зламалося в твоєму порядку, чогось бракує в твоїй логіці, і скривджений бідолаха прийшов поплакати на плечі своєї подруги номер два. Зараз ти скажеш, що ні, потім ми питимемо каву і коньяк, мадам Франк піде додому, ми спустимося вниз, щоб ти погортав нові видання в книгарні, потім зійдемо нагору випити ще коньяку, і тоді тобі стане краще, ти знову почуватимешся маргінальною людиною, визволеною, цілуватимеш мене, і я тебе цілуватиму, ми роздягнемося, ти покладеш нічник на підлогу, бо тобі подобається фіалкова сутінь навколо ліжка, моє тіло вималюється в італійському к’яроскуро[113] (ти казав про це першого разу, таке не забувається), ти обійматимеш мене, я цілуватиму тебе, ми заперечимо час, почавши з повторення, стара система. І отак буде добре, Андресе, але мені таки слід сказати тобі, я не хочу, щоб ти приходив сюди так, ніби я не розумію, щó пригнічує тебе й доводить до безумства.

— Теніс, — проказав я. — Сам на сам.

Франсина глянула на мене трохи розгублено крізь сигаретний дим і чекала. Так, моя люба, теніс, сам на сам, спершу Людмила, а тепер ти, м’ячик літає туди-сюди між двома оксамитними ракетками, удар, ще удар, над самою сіткою, летить у найважчі місця, але його завжди напрочуд точно ловлять і відбивають, витончене і водночас жорстке сновигання, дві чемпіонки нещадно з’ясовують стосунки.

— Гаразд, Франсино, я прийшов не плакати на твоєму плечі, як ти кажеш, а просто розповів, що відбулося, ще раз зрозумів, що це помилка, що треба відокремити і на цьому терені немає нічого спільного.

— Нічого, — підтвердила Франсина. — Якби було спільне, ми з Людмилою ходили б разом у кіно та крамнички, лікували б тебе від грипу кожна зі свого боку ліжка, і кохалися б, як у добрих розпусних романах: утрьох, уп’ятьох, а то й усімох. Я знаю, що ти не шукаєш такого товариства, ти лише поділяєш, вирішуєш і повідомляєш; ти не говориш про помилку, але якраз вона і становить саму основу твоєї системи.

— Тобто я маю замовкнути, і тут, і там, приходити до тебе, наче все лишилося незмінним, а повернувшись додому, чинити так само, нічого не казати Людмилі, роздвоїтися без найменших поступок, убивати одну в другій, щодня і щоночі.

— Це не наша провина, я говорю про Людмилу й про себе. Повторюю, це питання усталеного порядку, ані ти, ані ми не можемо порушити його, він походить із давніх-давен і охоплює надто багато речей; твоя свобода безсила, це малесенька варіація того самого танку.

— Тоді коньяк, — мовив я, — я вже втомився від слів. Вважаймо, ніби я тільки-но зайшов і нічого тобі не розказував. Як ти, люба? Багато роботи було сьогодні?