Читанка для Мануеля

— Ось воно, ти теж відмовляєшся розуміти мою ходу до символічної мови, яку можна застосовувати понад наукою і за її межами, скажімо, створити фортран поезії або еротики, всього того, що є лише манкою гнилих слів у планетарному супермаркеті. Такі речі не вигадують систематично, але, якщо не шкодувати зусиль, якщо кожен інколи натраплятиме на довис, безперечно будуть екофон і алогорпро.

— Здається, логорпро, — виправив той, ти знаєш.

— Ні, друже, за межами науки це буде алогорпро, тобто алогічна організація якоїсь програми, відчуваєш різницю? Зрештою, я й так тобі багато пояснив, тож, якщо хочеш знову побачити гриб, треба тільки зайти до суміжного покою. Отже, на вулиці вони роз’ятрили собі душу мурахайнями і мурахократами, хіба що то були лише мурахоніми. Ось побачиш, хлопче, вся ця пригода скінчиться лихом, але це однаково добре, Маркос належить до тих, хто шукає, він, звичайно, на боці того, що відбувається на вулиці, а я більше на боці графіті на стінах, але тільки недоумки не усвідомлюють, що геть усе — це вулиця, Маркос розуміє це, тож і довіряє мені, й це дивує мене самого, і дивувало не раз, бо я — зрештою, я, рибалка, що ловить поетичні губки абощо, програміст алогорпронів.

— Одне слово, — підсумував той, ти знаєш, — мені, на жаль, бракує цілої купи месинів, фортранів і довисів, щоб розуміти деякі речі, але, хай там що, мене тішить, що ти бачиш у Маркосі щось більше, ніж простого програміста без уяви, якби ж тільки все, що має статися, відповідало коли-небудь твоїм неофонемам або прибуттю блакитного пінгвіна; хоча товариші Ролана й Ґомеса звинувачують мене, як і завжди, у фривольності, однак, незважаючи ні на що, якщо хто й має вакцинацію від таких звинувачень, то саме я.

— Вони, безперечно, зітруть нас на порох, — мовив Лонштайн, — мурахи на те й існують і не схиблять. І все-таки ти маєш слушність, треба й далі демонструвати фортран, цей несказанний образ людських прагнень і надій; як, здається, не казав цього Бухарін, двоїсті революції (тобто маніхейські[109], але це слово дряпає мені язик, відколи газета «La Nación» зробила його модним років двадцять тому) приречені ще до своєї перемоги, бо визнають правила гри, гадаючи, ніби вони все руйнують, вони деформуються, ось що я voglio dire[110]. Яке, мій друже, потрібне безумство, безумство розумне і безстрашне, щоб покінчити з мурахами. Ліквідувати уявлення про ефективність суперника, як казав боксер Джин Танні, бо, поки він тисне на нас, він змушує нас визнавати свої семантичні і стратегічні рамки. Треба чинити так, як на малюнку Шаваля[111], де видно арену в мить, коли має вийти бик, але замість бика виходить величезна горила, і тоді, уявляєш собі, відважний тореадор і його команда тікають, узявши ноги на плечі. Оце ж бо й воно, проблема умовних рефлексів, відмова визнавати передбачувані й логічні структури. Так би мовити, мурахи сподіваються бика, а Маркос випускає на них пінгвіна. Зрештою, ходімо погляньмо на гриб і поговорімо про інше.

* * *

Поговорімо про інше, скажімо, газетну вирізку, яку пустив в обіг Ередіа і яку Моніка врятувала в мить майже неминучого лиха від Мануеля, що надумав покласти її в рот з явними жуйними намірами. Ередіа добре знав «Сіда» (він звався Куейрос Бенхамін), ще відколи Архель розповів журналістові з «Africasia» про одну з операцій, якою той