Чоловіки без жінок та інші оповідання

Щодня по обіді ми ходили до шпиталю, а в сутінках туди можна було дістатися через місто різними шляхами. Дві стежки вели повз канали, але то була надто довга дорога. Втім, щоб потрапити до шпиталю, треба було перейти через міст. Їх було три на вибір. На одному з них жінка продавала смажені каштани. Від решітки над відкритим вогнем віяло теплом, а каштани ще довго потім гріли кишеню. Шпиталь був старовинний і дуже гарний; ми входили через браму, перетинали подвір’я і виходили з воріт по той бік. Звідти зазвичай починалися похоронні процесії. За старим шпиталем стояли нові цегляні будівлі, де ми й зустрічалися щодня по обіді, ввічливо цікавились здоров’ям одне одного і сиділи в апаратах, які мали нас вилікувати. 

До апарата, в якому я сидів, підійшов лікар і запитав: 

— Чим ви захоплювались до війни? Може, займалися якимось спортом? 

— Так, футболом, — відповів я. 

— Чудово, — сказав він. — Скоро знову гратимете у футбол, ще ліпше, ніж колись. 

Моє коліно не згиналось, а нога від коліна до кісточки зісохлась так, ніби литки там ніколи й не було, і той апарат мав зігнути моє коліно й змусити його зарухатись так, наче під час їзди на триколісному велосипеді. Але воно не хотіло згинатись, і коли наставав відповідний момент, апарат, різко хитнувшись, зупинявся. Лікар сказав: 

— Усе мине. Вам, юначе, пощастило. Незабаром знову кóпатимете м’яча, як чемпіон. 

У сусідньому апараті сидів майор із крихітною, мов у дитини, ручкою. Він підморгнув мені, коли лікар оглядав його руку, розміщену між двома шкіряними пасками, що рухали нею вниз і вгору й ляскали по закляклих пальцях, і запитав: «Я теж гратиму у футбол, лікарю?» Він прекрасно фехтував і до війни був найкращим в Італії фехтувальником. 

Лікар зайшов до свого кабінету й виніс звідти знімок руки, яка до лікування в апараті була майже така ж зісохла, як і майорова, а опісля трохи збільшилась. Майор узяв знімок здоровою рукою і уважно на нього глянув. 

— Поранення? — запитав він. 

— Нещасний випадок на заводі, — відповів лікар. 

— Цікаво, дуже цікаво, — сказав майор і віддав знімок лікареві. 

— Тепер вірите мені? 

— Ні, — відповів майор. 

Щодня туди приходило трійко хлопців, майже моїх ровесників. Усі троє з Мілана, один збирався стати правником, другий — художником, а третій — солдатом, і після сеансу в апаратах ми часом ішли разом до кав’ярні «Кова» поряд із театром «Ла Скала». А що нас було четверо, то йшли короткою дорогою через робітничий квартал. Люди ненавиділи нас і з забігайлівок не раз кричали нам услід: «A basso gli ufficiali!»[29]. Один хлопчина, який іноді приєднувався до нашого товариства, так що нас ставало п’ятеро, пов’язував на лице чорну шовкову хустинку, бо не мав носа й чекав, коли йому відновлять обличчя. Він пішов на фронт просто з військової академії й зазнав поранення менш як за годину після того, як потрапив на лінію вогню. Лице йому поправили, але він походив з давнього роду, і його носу ніяк не могли надати правильної форми. Він подався до Південної Америки й працював у банку. Але то було давно, а тоді ніхто з нас не знав, як воно буде потім. Знали тільки, що війна далі триває, але ми вже на неї більше не підемо. 

Ми всі мали однакові медалі, тільки хлопчина з чорною шовковою пов’язкою на лиці не мав, бо надто мало пробув на фронті, щоб на них заслужити. Високий хлопець з блідим, мов крейда, обличчям, який збирався стати правником, був лейтенантом у загоні «ардіті» і мав три медалі з тих, яких у нас було тільки по одній. Він довший час жив пліч-о-пліч зі смертю і тепер тримався трохи осторонь від усіх. Ми всі трималися трохи осторонь, і нас нічого не об’єднувало — крім того, що ми щодня по обіді зустрічалися у шпиталі. І як ми разом ішли до «Кови» через небезпечну дільницю міста, ішли в темряві, коли тільки із забігайлівок лилося світло й долинав спів, ішли іноді вулицею, де чоловіки з жінками юрмилися на хіднику так, що нам доводилось штовхати їх ліктями, аби пройти; ми відчували, що нас єднає дещо, чого люди, які ненавиділи нас, не розуміли. 

Самі ж ми всі до одного розуміли «Кову», де було приємно і тепло, де лилося приглушене світло, де в певні години стояв галас і цигарковий дим, де завжди сиділи за столиками дівчата, а на полиці на стіні лежали журнали. Дівчата в «Кові» були великі патріотки, і мені здається, що відвідувачки кав’ярні були найбільшими патріотками у всій Італії — по-моєму, вони й досі не втратили свого патріотизму.