Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Я не хочу, щоб ти йшла на це з таким настроєм. 

Дівчина встала й пішла у кінець перона. По той бік уздовж берегів Ебро простягалися поля й росли дерева. Далеко за річкою височіли гори. Над полем промайнула тінь від хмари, за деревами виднілася річка. 

— Усе це могло бути наше, — промовила вона. — Усе це могло бути наше, а ми з кожним днем самі відштовхуємо все це далі й далі від себе. 

— Що ти сказала? 

— Що все це могло бути наше. 

— Усе й так наше. 

— Ні, не наше. 

— Цілий світ наш. 

— Ні, не наш. 

— Ми можемо поїхати куди завгодно. 

— Ні, не можемо. Світ більше не наш. 

— Наш. 

— Не наш. І коли його від нас заберуть, ми його вже не вернемо. 

— Але ж його ніхто від нас поки не забрав. 

— От побачиш. 

— Ходи назад у затінок, — сказав чоловік. — Мені не подобається твій настрій. 

— Ніякий це не настрій, — відповіла дівчина. — Я це просто знаю. 

— Я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш… 

— І те, що мені нашкодить, — додала дівчина. — Знаю. Вип’ємо ще пива? 

— Добре. Але зрозумій… 

— Я розумію, — сказала дівчина. — Може, краще помовчимо? 

Вони сіли за столик — дівчина дивилась на пагорби на вигорілих землях по той бік долини, а чоловік дивився на неї і на столик. 

— Зрозумій, — повторив він, — я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш. Якщо це для тебе так важливо, я готовий піти на це. 

— А хіба для тебе це не важливо? Якось дамо раду. 

— Звісно, що важливо. Але мені не треба нікого, крім тебе. Я нікого більше не хочу. І знаю, що це дуже просто робиться. 

— Ну ясно, ти точно знаєш, що це дуже просто. 

— Можеш казати що завгодно, але я точно це знаю. 

— Можна тебе про щось попросити? 

— Проси все, що хочеш. 

— Я дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже прошу тебе замовкнути. 

Він нічого не відповів, перевівши погляд на валізи, що стояли біля стіни. На них були наліпки з усіх готелів, у яких вони ночували. 

— Я не хочу, щоб ти це робила, — промовив він. — Мені начхати. 

— Я зараз закричу, — сказала дівчина. 

Занавіски розтулились — вийшла жінка з двома кухлями пива й поставила їх на вологі підставки. — Потяг прибуває за п’ять хвилин, — мовила вона. 

— Що вона сказала? — запитала дівчина. 

— Що потяг прибуває за п’ять хвилин. 

Дівчина широко всміхнулась жінці на знак подяки. 

— Перенесу валізи ближче до колії, — сказав чоловік. Вона всміхнулася йому. 

— Добре. Тоді вертайся — доп’ємо пиво. 

Він підняв дві важкі валізи й переніс їх до іншої колії на другому боці станції. Подивився вдалечінь — потяга не було видно. Дорогою назад він пройшов через бар, де цмулили пиво пасажири, які чекали на потяг. Він випив біля шинквасу чарку горілки, дивлячись на людей. Усі до одного спокійно чекали. Відхиливши бамбукову занавіску, він вийшов надвір. Дівчина сиділа за столиком і всміхалась до нього. 

— Тобі вже краще? — запитав він. 

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Зі мною все добре. Я чудово почуваюсь. 

Убивці

Двері до забігайлівки «У Генрі» відчинилися — усередину зайшло двоє. Сіли за стійку. 

— Що будете? — запитав Джордж. 

— Не знаю, — відповів один із чоловіків. — Ти що хочеш, Еле? 

— Біда його знає, — сказав Ел. — Щось би з’їв. 

Надворі вже стемніло. За вікном загорівся вуличний ліхтар. Чоловіки за стійкою читали меню. Нік Адамс сидів з другого краю і спостерігав за ними. Він розмовляв з Джорджем, коли вони прийшли. 

— Мені запечену свинячу вирізку з яблучним соусом і картопляним пюре, — сказав перший гість. 

— Вона ще не готова. 

— То якого дідька вона робить в меню? 

— Її подають на вечерю, — пояснив Джордж. — О шостій, — він глянув на годинник на стіні по той бік стійки: — А зараз п’ята. 

— На годиннику двадцять по п’ятій, — зауважив другий гість. 

— Він спішить на двадцять хвилин. 

— До біса годинник, — сказав перший. — Що маєте поїсти? 

— Можу зробити який хочете сендвіч, — запропонував Джордж. — єчню з шинкою чи з беконом, печінку з беконом або стейк. 

— Мені курячі крокети з зеленим горошком, вершковим соусом і картопляним пюре. 

— Це з вечірнього меню. 

— Не розумію — все, що ми хочемо, з вечірнього меню, чи як? Хитро ви працюєте. 

— Можу запропонувати яєчню з шинкою чи з беконом, печінку… 

— Хай будуть яйця з шинкою, — сказав чоловік на ім’я Ел. 

Він мав на собі котелок і чорне, застебнуте на всі ґудзики пальто. Делікатне бліде лице, міцно стиснуті губи. Шовковий шарф і рукавиці. 

— А мені яєчню з беконом, — мовив його товариш. 

Статурою він був майже такий, як Ел. Різні обличчя, а вдягнуті як близнюки. Обох тісно облягали пальта. Чоловіки сиділи, нахилившись уперед і спершись ліктями на стійку. 

— Що маєте з випивки? — запитав Ел. 

— Пиво світле й безалкогольне, імбирний ель, — відповів Джордж. 

— Я питаю, що маєте з випивки? 

— Я ж тільки-но назвав усе, що є. 

— Душне тут місто, — зауважив другий. — Як воно там називається? 

— Самміт. 

— Чув колись про таке? — запитав Ел товариша. 

— Ні, — відповів той. 

— Чим ви тут займаєтесь вечорами? — поцікавився Ел. 

— Вечеряють, — відповів його приятель. — Приходять сюди і їдять свою вечерю. 

— Точно, — підтакнув Джордж. 

— Точно, кажеш? — перепитав його Ел. 

— Ага. 

— Та ти, я бачу, всі розуми поїв. 

— Ага, — кивнув Джордж. 

— Не поїв, не думай, — сказав другий чолов’яга. — Правда, Еле?