Чоловіки без жінок та інші оповідання

Лікар розповів мені, що дружина майора, зовсім юна, з якою він побрався допіру тоді, як його остаточно визнали непридатним для служби, померла від запалення легень. Вона хворіла якихось кілька днів. Ніхто й подумати не міг, що вона помре. Майор три дні не з’являвся у шпиталі. А тоді прийшов у той самий час, що завжди, з чорною пов’язкою на рукаві мундира. Коли він повернувся, на стіні висіли великі обрамлені знімки, на яких були зображені рани — до і після лікування на апаратах. Перед апаратом, яким користувався майор, висіли три знімки рук, що раніше були такі, як у нього, а потім повністю відновились. Не знаю, де лікар їх роздобув. Я завжди думав, що ми перші випробовували ті апарати. Однак майор не звертав уваги — він завжди дивився тільки у вікно. 

Пагорби наче білі слони

За долиною Ебро біліли довгі пагорби. По цей бік не було ні затінку, ні дерев — станція стояла на сонці, затиснута між двох колій. Попід самою стіною лежала гаряча тінь від будівлі, а відчинені двері бару затулили занавіскою з бамбукових паличок, яка відганяла мух. Надворі за столиком у затінку сидів американець із дівчиною. Було дуже спекотно, а експрес із Барселони мав прибути за сорок хвилин. Він зупинявся на станції на дві хвилини, а тоді їхав далі до Мадрида. 

— Що будемо пити? — запитала дівчина. 

Вона скинула капелюшка й поклала його на стіл. 

— Ну й спека, — сказав чоловік. 

— Випиймо пива. 

— Dos cervezas,[33] — мовив чоловік, обернувшись до занавіски. 

— Великі? — визирнула з дверей жінка. 

— Так. Два великі пива. 

Жінка принесла два кухлі пива й дві підставки. Поставила підставки й кухлі на стіл і глянула на чоловіка й дівчину. Дівчина дивилась на хвилясті пагорби. Вони біліли на сонці, а все довкола поруділо й висохло. 

— Схожі на білих слонів, — промовила вона. 

— Ніколи не бачив білих слонів, — чоловік хильнув пива. 

— Та ясно, де ж тобі їх бачити? 

— Все може бути, — відповів чоловік. — Те, що ти вважаєш, наче я не міг ніде їх бачити, ще нічого не доводить. 

Дівчина глянула на бамбукову занавіску. 

— На ній щось написано, — сказала вона. — Що це означає? 

— «Anis del Toro». Горілка. 

— Можемо її спробувати? 

— Агов! — гукнув чоловік у бік занавіски. 

З бару вийшла жінка. 

— З вас чотири реали. 

— Принесіть дві склянки Anis del Toro. 

— З водою? 

— Хочеш з водою? 

— Не знаю, — відповіла дівчина. — А так смачно? 

— Непогано. 

— То як — з водою? — запитала жінка. 

— Так, з водою. 

— На смак як лакриця, — сказала дівчина й поставила склянку на стіл. 

— Тут усе таке. 

— Ага, — погодилась дівчина. — Усе як лакриця. Особливо те, на що ти так довго чекав, як‑от абсент. 

— Ой, перестань. 

— Ти перший почав, — мовила дівчина. — Раніше мені було весело. Я гарно проводила час. 

— Ну то спробуймо й тепер гарно проводити час. 

— Добре. Я й намагалася. Сказала, що пагорби схожі на білих слонів. Хіба не дотепно? 

— Дотепно. 

— Я хотіла скуштувати новий напій. Хіба ми не цим займаємось цілими днями — розглядаємо все довкола й куштуємо нові напої? 

— Напевно. 

Дівчина дивилась на пагорби. 

— Такі гарні, — промовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я просто подумала, що ті так само біліють крізь гілки дерев. 

— Вип’ємо ще? 

— Давай. 

Теплий вітерець колихнув бамбукову занавіску у бік їхнього столика. 

— Добре пиво, холодне, — сказав чоловік. 

— Дуже смачне, — відповіла дівчина. 

— Це ж простенька операція, Джиґ, — мовив чоловік. — Її й операцією важко назвати. 

Дівчина подивилась на землю, на яку спирались ніжки стола. 

— Ти навіть нічого не відчуєш, Джиґ, я знаю. Вони ж нічого не робитимуть. Тільки повітря пустять — і все. 

Дівчина мовчала. 

— Я піду з тобою й весь час буду коло тебе. Вони просто впустять повітря, а потім все піде так, як треба. 

— А що з нами буде далі? 

— Усе буде гаразд. Як і раніше. 

— Чому ти такий впевнений? 

— Бо це єдине, що не дає нам спокою. Єдине, що завдає нам нещастя. 

Дівчина подивилась на бамбукову занавіску, простягнула руку й ухопила дві палички. 

— І ти думаєш, що після цього все буде добре і ми знову станемо щасливі? 

— Я в цьому не сумніваюсь. Не бійся. Багато моїх знайомих таке робили. 

— Моїх теж, — сказала дівчина. — І після цього вони всі стали такі щасливі. 

— Що ж, — відповів чоловік, — не хочеш — не роби. Я б не змушував тебе, якби ти цього сама не хотіла. Але я знаю, що це робиться дуже просто. 

— Ти справді цього хочеш? 

— По-моєму, це найліпший вихід. Але я не змушуватиму тебе, якщо ти цього не хочеш. 

— А якщо я це зроблю, ти станеш щасливий? Усе буде так, як колись, і ти кохатимеш мене? 

— Я тебе й так кохаю. Ти ж знаєш. 

— Знаю. Але якщо я це зроблю, то все знову буде гаразд? І коли я скажу, що гори схожі на білих слонів, тобі це сподобається? 

— Дуже. Мені й зараз подобається, але я не можу про це думати. Ти ж знаєш: коли я хвилююсь, мені більше нічого не йде до голови. 

— А якщо я це зроблю, ти більше не хвилюватимешся? 

— Ні, бо це дуже просто. 

— Тоді я це зроблю. Мені байдуже, що зі мною буде. 

— Що ти таке кажеш? 

— Мені байдуже, що зі мною буде. 

— А мені ні. 

— Ну ясно. А мені байдуже. Я зроблю це, і потім усе буде добре.