Чоловіки без жінок та інші оповідання

Нік вийшов. Коли він зачиняв двері, Оле Андресон так і лежав вбраний на ліжку, розглядаючи стіну. 

— Він цілий день просидів у своїй кімнаті, — мовила господиня внизу. — Напевно, погано почувається. Я говорила йому: «Містере Андресон, на вулиці такий гарний осінній день, ідіть прогуляйтеся», — але він відповів, що не має настрою. 

— Він не хоче нікуди йти. 

— Шкода, що йому погано, — сказала жінка. — Такий приємний чоловік. Знаєте, що він боксер? 

— Знаю. 

— А так по ньому і не скажеш, хіба як глянеш на лице, — зауважила жінка. Вони розмовляли, стоячи у дверях. — Такий спокійний. 

— Що ж, на добраніч, місіс Гірш, — сказав Нік. 

— Я не місіс Гірш, — відповіла жінка. — Так звати власницю. А я просто доглядаю за пансіоном. Мене звати місіс Белл. 

— Що ж, на добраніч, місіс Белл, — сказав Нік. 

— Добраніч, — відповіла вона. 

Нік рушив темною вулицею, звернувши на розі коло ліхтаря уздовж трамвайної колії до забігайлівки Генрі. Джордж був усередині, за стійкою. 

— Зустрівся з Оле? 

— Ага, — кивнув Нік. — Він сидить у себе в кімнаті й не виходить. 

Кухар почув голос Ніка й відчинив двері з кухні. 

— Я навіть не хочу про це слухати, — буркнув і тут же грюкнув дверима. 

— Ти йому казав? — запитав Джордж. 

— Казав. Але він знає, в чому річ. 

— І що збирається робити? 

— Нічого. 

— Вони ж його прикінчать. 

— Хтозна. 

— Певно, вплутався у щось у Чикаго. 

— Напевно, — відповів Нік. 

— Ото заварив кашу. 

— І не кажи, — зауважив Нік. 

Вони замовкли. Джордж узяв рушника й витер стійку. 

— Цікаво, що він такого накоїв? — сказав Нік. 

— Підвів напарника. Їм за таке кінець. 

— Їду я ліпше подалі з цього міста, — сказав Нік. 

— Ага, — кивнув Джордж. — Краще їдь. 

— Зле стає, як подумаю, що він лежить там у кімнаті й чекає, поки його уколошкають. Нікому такого не побажаєш. 

— Що ж, — відповів Джордж, — ліпше про таке не думай. 

Che ti dice la patria?[34]

Рано-вранці дорога через перевал була тверда, гладенька і ще не запорошена. Унизу пролягали пагорби, порослі дубами й каштанами, а ще нижче було море. По той бік виднілися засніжені гори. 

Ми спустилися з перевалу через лісисту місцевість. Біля дороги лежали купи мішків з вугіллям, а крізь гілля дерев було видно хатки вуглярів. Була неділя; дорога бігла то догори, то вниз, але весь час спускалась із перевалу крізь чагарники й села. 

Між селами простягалися виноградники. Брунатні поля і груба, товста виноградна лоза. Біліли хатинки, а на вулицях грали в кулі по-святковому вбрані чоловіки. То тут, то там попід стінами росли груші — на тлі побілених стін їхні гілки скидалися на канделябри. Груші недавно пообприскували, і від цього на стінах будинків позалишалися блакитно-зеленкуваті, з металевим відблиском плями. Довкола сіл були невеликі ділянки землі, розчищені під виноградники, а далі йшли ліси. 

У селі за двадцять кілометрів від Спеції на майдані зібралася юрба, і якийсь юнак із валізою підійшов до нашої автівки й попросив підвезти його до міста. 

— У нас тільки два місця, і ті зайняті, — сказав я. Ми їхали на старому форді-купе. 

— То я на підніжці поїду. 

— Вам там буде незручно. 

— Байдуже — мені конче треба до Спеції. 

— То що — візьмемо хлопця? — запитав я Ґая. 

— По-моєму, він не збирається відступати, — відповів Ґай. 

Юнак передав через вікно якийсь пакунок. 

— Припильнуйте його, — мовив він. 

Тим часом двоє чоловіків прив’язали його валізу до багажника поверх наших. Він усім потиснув руки, пояснив, що йому, як фашисту й чоловікові, звиклому до подорожей, невідомо, що таке незручно, виліз на підніжку з лівого боку автомобіля і, просунувши праву руку через відчинене вікно, вхопився за його нижній край. 

— Поїхали, — сказав він. 

Юрба замахала руками. Він махнув їм у відповідь вільною рукою. 

— Що він сказав? — запитав мене Ґай. 

— Щоб ми вже їхали. 

— Ти диви на нього, — відповів Ґай. 

Дорога бігла уздовж річки. По той бік виднілися гори. Сонце злизувало іній з трави. Надворі було сонячно й прохолодно, крізь прочинене вікно вривалося свіже повітря. 

— Цікаво, як йому там їдеться? — Ґай дивився уперед на дорогу. Вигляд збоку йому затуляв наш пасажир. Юнак виступав над крилом автівки, наче фігура на носі корабля. Він підняв комір куртки і насунув на лоба капелюха — ніс його почервонів на вітрі. 

— Напевно, така їзда йому скоро набридне, — мовив Ґай. — У нас з того боку поганенька шина. 

— Якщо вона трісне, його як вітром здує, — сказав я. — Не думаю, що він захоче мастити свій одяг. 

— Та мені байдуже, хай собі їде, — відповів Ґай, — тільки хай би не нахилявся так на поворотах. 

Ліс закінчився; дорога залишила річку позаду й почала підніматись; радіатор кипів; юнак роздратовано й підозріливо зиркав на пару й іржаву воду; двигун скреготав, Ґай обома ногами тиснув на педаль зчеплення: угору, ще вгору, трохи назад і вперед, знову вгору — нарешті вибрались на рівне. Скрегіт припинився — у тиші, що настала, було чутно тільки бурхливе булькотіння в радіаторі. Ми опинилися на вершечку останнього пагорба над Спецією та морем. Дорога збігала вниз короткими, різкими закрутами. Наш пасажир так нахилявся на поворотах, що мало не перевернув навантажену автівку.