Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Ні, це сталося коло Віареджіо, — мовив Ґай. — Пам’ятаєш, навіщо ми приїхали в цю країну? 

— Пам’ятаю, — відповів я, — але нам нічого не вдалося. 

— Сьогодні ввечері ми з неї виїдемо. 

— Якщо встигнемо вибратися з Вентімільї. 

— Побачимо. Я не люблю їхати цим узбережжям поночі. 

Було раннє пообіддя, з-за хмар визирнуло сонце. Унизу синіло море — хвилі з білими гребінцями котилися у бік Савони. За мисом брунатна вода зливалася з блакитною. Попереду вздовж берега плив вантажний пароплав. 

— Звідси ще видно Геную? — запитав Ґай. 

— Еге ж. 

— Вона мала б сховатись за он тим великим мисом. 

— Ми ще довго її бачитимемо. Мис Портофіно досі видно позаду неї. 

Нарешті Генуя щезла з очей. Озирнувшись, я побачив саме лиш море; внизу, у гавані, лінію пляжу й рибальські човни; угорі, на вершині пагорба, місто; а далі — попри узбережжя — миси.

— Зникла, — сказав я Ґаю. 

— О, та її вже давно не видно. 

— Важко було сказати, поки не від’їхали подалі. 

Ми побачили знак, що попереджав про S-подібний поворот: Svolta Pericolosa[37]. Дорога обгинала мис, крізь щілину у вітровому склі задував вітер. Унизу вздовж моря тягнулася рівнина. Вітер висушив болото, і колеса почали здіймати порох. На рівній дорозі ми обігнали фашиста на велосипеді — ззаду на поясі в нього висів важкий револьвер у кобурі. Він рухався посеред дороги, і нам довелось крутнути вбік, щоб його об’їхати. Коли ми його минали, він обернувся до нас. Попереду виднівся залізничний переїзд, і поки ми до нього під’їхали, шлагбаум опустився. 

Поки ми стояли, нас наздогнав фашист на своєму велосипеді. Потяг проїхав, і Ґай завів двигун. 

— Стійте! — гукнув велосипедист позаду. — У вас брудні номери. 

Я вийшов, тримаючи в руках ганчірку. Ми витирали номери, коли зупинялись на обід. 

— Цифри можна розібрати, — сказав я. 

— Ви так думаєте? 

— А ви спробуйте. 

— Я їх не бачу. Номери брудні. 

Я витер табличку ганчіркою. 

— А тепер? 

— Двадцять п’ять лір. 

— Що? — перепитав я. — Цифри можна розібрати. Вони забруднились, бо дорога така. 

— Вам не подобаються італійські дороги? 

— Вони брудні. 

— П’ятдесят лір, — він плюнув на дорогу. — Ваше авто брудне, і ви самі брудні. 

— Як скажете. Тільки випишіть мені квитанцію з вашим ім’ям. 

Він витягнув блокнота з бланками і заповнив обидві частини квитанції — одну треба було відірвати і дати платникові, а корінець залишити. Копірки в блокноті не було. 

— Давайте п’ятдесят лір. 

Він вписав суму хімічним олівцем, відірвав квитанцію і дав її мені. Я глянув на неї. 

— Це на двадцять п’ят лір. 

— Помилився, — сказав він і виправив двадцять п’ять на п’ятдесят. 

— І на корінці переправте на п’ятдесят. 

Фашист усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи його так, щоб я не бачив. 

— Їдьте звідси, — сказав він, — поки ваші номери знов не заляпались. 

Після того, як стемніло, ми їхали ще дві години, а тоді заночували в Ментоні. Містечко здавалося веселим, охайним, спокійним і мальовничим. Ми проїхали від Вентімільї до Пізи та Флоренції, через Романью до Ріміні, а потім назад через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П’яченцу й Геную і знову повернулись до Вентімільї. Уся мандрівка тривала всього десять днів. Не дивно, що за такий короткий час ми не мали нагоди побачити, чим живе країна та її мешканці. 

П’ятдесят тисяч

— Як ся маєш, Джеку? — запитав я. 

— Бачив того Волкотта? — відповів той. 

— Тільки на тренуванні. 

— Що ж, — сказав Джек. — З таким хлопакою хіба сподіватися на долю. 

— Він не зачепить тебе, Джеку, — мовив Солджер. 

— Якби ж то. 

— Він би і жменею шроту в тебе не влучив. 

— Хай би вже ліпше шрот, — відповів Джек. — Я не проти. 

— А в нього легко влучити, — зауважив я. 

— Еге ж, — підтакнув Джек. — Довго він не протримається. Точно не так, як ми з тобою, Джеррі. Але зараз у нього в руках усі карти. 

— Ти затовчеш його лівою до смерті. 

— Може, — відповів Джек. — Куди я дінусь. Раз є такий шанс. 

— Відмолоти його так, як Річі Льюїса. 

— Річі Льюїс! — пхикнув Джек. — Жидівська пика! 

Ми троє — Джек Бреннан, Солджер Бартлетт і я — сиділи у «Гендлі». За сусіднім столиком сиділи дві хвойди. Вони вже добряче набралися. 

— Що-що? Жидівська пика? — гукнула одна з хвойд. — Ти що мелеш, випивака ти ірландська? 

— Те, що ти чула, — відповів Джек. 

— Жидівська пика! — повторила хвойда. — Тим ірландським пияцюгам вічно жиди спокою не дають! Що ти таке мелеш? 

— Пішли. Забираймося звідси. 

— Жидівська пика! — правила свого хвойда. — Хтось колись бачив, щоб ти комусь випивку поставив? Твоя благовірна, певно, кожного ранку тобі кишені зашиває. Жидівська пика, кажеш? Річі Льюїс тобі теж добряче вмастив. 

— Ага, — кивнув Джек. — А ти сама всім задурно даєш, га? 

Ми вийшли. Отакий був Джек. Казав, що хотів і коли хотів.