Чоловіки без жінок та інші оповідання

Джек почав тренуватися на «спортивній фермі» Денні Гоґана у Джерсі. Там було непогано, але Джекові не дуже подобалось. Він сумував за дружиною і дітьми й цілими днями супився та бурчав. Мені він сподобався, ми знайшли з ним спільну мову; Гоґана він теж любив, а от Солджер Бартлетт почав його невдовзі дратувати. Жартівник швидко набридає в таборі, якщо його жарти банальні. Солджер вічно дражнив Джека, весь час із нього кепкував. Жарти його були не дуже дотепні й не дуже вдалі, і Джеку це почало набридати. Бувало, все виглядало так. Джек закінчував вправи з гантелями й мішком і натягав рукавиці. 

— Попрацюєш зі мною? — питав він Солджера. 

— Нема питань. А як ти хочеш? — питав Солджер. — Відмолотити тебе, як Волкотт? Чи звалити тебе пару раз з ніг? 

— Давай, — казав Джек. 

Щоправда, ні те, ні інше йому не подобалось. 

Одного ранку ми всі були на прогулянці. Зайшли досить далеко і вже повертались. Три хвилини бігли, хвилину — йшли, далі знов три хвилини бігли. Джека важко було назвати бігуном. На ринзі, коли треба було, він рухався спритно, а от на вулиці бігати не вмів. Увесь час, що ми йшли, Солджер з нього кепкував. Ми підійшли до пагорба, на якому стояла ферма. 

— Вертайся ліпше до міста, Солджере, — сказав Джек. 

— Що-що? Не розумію. 

— Вертайся до міста й сиди там. 

— А що таке? 

— Мене вже нудить від твоєї балаканини. 

— Та ну? — перепитав Солджер. 

— Ну-ну, — мовив Джек. 

— Тебе ще гірше занудить, коли Волкотт тебе віддубасить. 

— Може, й так, — відповів Джек. — Але від тебе мене аж верне. 

Солджер того ж ранку пішов на потяг до міста. Я провів його до станції. Він не на жарт образився. 

— Я ж просто хотів посміятися, — сказав він. 

Ми стояли на платформі. 

— Не можна так зі мною, Джеррі. 

— Він нервовий і запальний, — промовив я. — А так то хлопець він добрий, Солджере. 

— Добрий? Та ніколи він не був добрим, дідько б його побрав. 

— Ну, бувай, Солджере, — сказав я. 

Прибув потяг. Він піднявся у вагон зі своєю сумкою. 

— Бувай, Джеррі, — сказав. — Будеш у місті перед боєм? 

— Навряд. 

— Тоді побачимось. 

Він зник у вагоні, провідник підняв східці, і потяг рушив. Я під’їхав назад до ферми на підводі. Джек сидів на ґанку й писав листа дружині. Принесли пошту — я забрав свої газети й сів на другому боці ґанку читати. З дверей вийшов Гоґан і підійшов до мене. 

— Він що, посварився із Солджером? 

— Ні, не посварився, — відповів я. — Просто сказав йому забиратися назад до міста. 

— Я бачив, що до того йде, — мовив Гоґан. — Солджер завжди його дратував. 

— Ага. Його багато хто дратує. 

— Недобрий він, — зауважив Гоґан. 

— Ну, зі мною він завжди добрий. 

— Зі мною теж, — відповів Гоґан. — Мені нема чого нарікати. Але людина він усе одно недобра. 

Гоґан зайшов у дім, а я сидів на ґанку й читав газети. Вже повернуло на осінь, а у Джерсі, в горах, дуже гарно, і, прочитавши газету, я й далі сидів і милувався краєвидом та дорогою, що бігла внизу попід лісом, а нею рухались автомобілі, здіймаючи куряву. Гарна погода й мальовнича місцевість. Гоґан підійшов до дверей, і я запитав: 

— Слухай, Гоґане, а тут є по чому постріляти? 

— Нема, — відповів Гоґан. — Хіба по горобцях. 

— Читав газету? — запитав я Гоґана. 

— Ні, а що там? 

— Санді виграв учора в трьох заїздах. 

— Мені це ще ввечері сказали телефоном. 

— Досі не спускаєш з них ока, Гоґане? — запитав я. 

— Та ще трохи стежу, — відповів Гоґан. 

— А Джек? — поцікавився я. — Він ще грає? 

— Джек? — перепитав Гоґан. — А ти хіба бачив, щоб він грав? 

Якраз у ту мить з-за рогу вийшов Джек, тримаючи в руці листа. Він мав на собі светр, старі штани й боксерські черевики. 

— У тебе є марка, Гоґане? — запитав він. 

— Давай мені листа, — відповів той. — Я відішлю завтра. 

— Слухай, Джеку, — сказав я, — хіба ти раніше не грав на перегонах? 

— Грав. 

— От бачиш, я так і знав. Я ж не раз бачив тебе в Шіпсгеді. 

— А чого покинув? — поцікавився Гоґан. 

— Забагато програв. 

Джек сів біля мене на ґанку. Сперся на стовп. Заплющився від сонця. 

— Принести крісло? — запитав Гоґан. 

— Не треба, — відповів Джек. — Мені й так нормально. 

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Добре за містом. 

— До дідька те село, ліпше б я був у місті з жінкою. 

— Ще тиждень — і будеш. 

— Ага, — мовив Джек. — Буду. 

Ми сиділи на ґанку. Гоґан пішов усередину до свого кабінету. 

— Як думаєш — я в формі? — запитав мене Джек. 

— Важко сказати, — відповів я. — Маєш ще тиждень, щоб увійти в форму. 

— Давай без того. 

— Добре, — сказав я. — Ти не в формі. 

— Я не можу спати, — мовив Джек. 

— За кілька днів усе мине. 

— Не мине, — заперечив Джек. — У мене безсоння. 

— Що тобі не дає спокою? 

— За жінкою сумую. 

— То хай приїде сюди. 

— Та ні. Я вже застарий для такого. 

— Підемо перед сном погуляти — находишся, втомишся і заснеш. 

— Втомлюся! — повторив Джек. — Та я цілими днями втомлений. 

Так було весь тиждень. Уночі не міг заснути, а рано почувався так, як ото буває, коли не можеш і долоню в кулак стиснути. 

— Скис, як молоко, яке тиждень постояло, — сказав Гоґан. — Нічого з нього не буде. 

— Я ніколи не бачив того Волкотта, — зауважив я. 

— Він його прикінчить, — мовив Гоґан. — Роздере надвоє. 

— Що ж, — сказав я, — кожному з нас колись та й надають.