Читаем Чоловіки без жінок та інші оповідання полностью

Джек почав тренуватися на «спортивній фермі» Денні Гоґана у Джерсі. Там було непогано, але Джекові не дуже подобалось. Він сумував за дружиною і дітьми й цілими днями супився та бурчав. Мені він сподобався, ми знайшли з ним спільну мову; Гоґана він теж любив, а от Солджер Бартлетт почав його невдовзі дратувати. Жартівник швидко набридає в таборі, якщо його жарти банальні. Солджер вічно дражнив Джека, весь час із нього кепкував. Жарти його були не дуже дотепні й не дуже вдалі, і Джеку це почало набридати. Бувало, все виглядало так. Джек закінчував вправи з гантелями й мішком і натягав рукавиці. 

— Попрацюєш зі мною? — питав він Солджера. 

— Нема питань. А як ти хочеш? — питав Солджер. — Відмолотити тебе, як Волкотт? Чи звалити тебе пару раз з ніг? 

— Давай, — казав Джек. 

Щоправда, ні те, ні інше йому не подобалось. 

Одного ранку ми всі були на прогулянці. Зайшли досить далеко і вже повертались. Три хвилини бігли, хвилину — йшли, далі знов три хвилини бігли. Джека важко було назвати бігуном. На ринзі, коли треба було, він рухався спритно, а от на вулиці бігати не вмів. Увесь час, що ми йшли, Солджер з нього кепкував. Ми підійшли до пагорба, на якому стояла ферма. 

— Вертайся ліпше до міста, Солджере, — сказав Джек. 

— Що-що? Не розумію. 

— Вертайся до міста й сиди там. 

— А що таке? 

— Мене вже нудить від твоєї балаканини. 

— Та ну? — перепитав Солджер. 

— Ну-ну, — мовив Джек. 

— Тебе ще гірше занудить, коли Волкотт тебе віддубасить. 

— Може, й так, — відповів Джек. — Але від тебе мене аж верне. 

Солджер того ж ранку пішов на потяг до міста. Я провів його до станції. Він не на жарт образився. 

— Я ж просто хотів посміятися, — сказав він. 

Ми стояли на платформі. 

— Не можна так зі мною, Джеррі. 

— Він нервовий і запальний, — промовив я. — А так то хлопець він добрий, Солджере. 

— Добрий? Та ніколи він не був добрим, дідько б його побрав. 

— Ну, бувай, Солджере, — сказав я. 

Прибув потяг. Він піднявся у вагон зі своєю сумкою. 

— Бувай, Джеррі, — сказав. — Будеш у місті перед боєм? 

— Навряд. 

— Тоді побачимось. 

Він зник у вагоні, провідник підняв східці, і потяг рушив. Я під’їхав назад до ферми на підводі. Джек сидів на ґанку й писав листа дружині. Принесли пошту — я забрав свої газети й сів на другому боці ґанку читати. З дверей вийшов Гоґан і підійшов до мене. 

— Він що, посварився із Солджером? 

— Ні, не посварився, — відповів я. — Просто сказав йому забиратися назад до міста. 

— Я бачив, що до того йде, — мовив Гоґан. — Солджер завжди його дратував. 

— Ага. Його багато хто дратує. 

— Недобрий він, — зауважив Гоґан. 

— Ну, зі мною він завжди добрий. 

— Зі мною теж, — відповів Гоґан. — Мені нема чого нарікати. Але людина він усе одно недобра. 

Гоґан зайшов у дім, а я сидів на ґанку й читав газети. Вже повернуло на осінь, а у Джерсі, в горах, дуже гарно, і, прочитавши газету, я й далі сидів і милувався краєвидом та дорогою, що бігла внизу попід лісом, а нею рухались автомобілі, здіймаючи куряву. Гарна погода й мальовнича місцевість. Гоґан підійшов до дверей, і я запитав: 

— Слухай, Гоґане, а тут є по чому постріляти? 

— Нема, — відповів Гоґан. — Хіба по горобцях. 

— Читав газету? — запитав я Гоґана. 

— Ні, а що там? 

— Санді виграв учора в трьох заїздах. 

— Мені це ще ввечері сказали телефоном. 

— Досі не спускаєш з них ока, Гоґане? — запитав я. 

— Та ще трохи стежу, — відповів Гоґан. 

— А Джек? — поцікавився я. — Він ще грає? 

— Джек? — перепитав Гоґан. — А ти хіба бачив, щоб він грав? 

Якраз у ту мить з-за рогу вийшов Джек, тримаючи в руці листа. Він мав на собі светр, старі штани й боксерські черевики. 

— У тебе є марка, Гоґане? — запитав він. 

— Давай мені листа, — відповів той. — Я відішлю завтра. 

— Слухай, Джеку, — сказав я, — хіба ти раніше не грав на перегонах? 

— Грав. 

— От бачиш, я так і знав. Я ж не раз бачив тебе в Шіпсгеді. 

— А чого покинув? — поцікавився Гоґан. 

— Забагато програв. 

Джек сів біля мене на ґанку. Сперся на стовп. Заплющився від сонця. 

— Принести крісло? — запитав Гоґан. 

— Не треба, — відповів Джек. — Мені й так нормально. 

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Добре за містом. 

— До дідька те село, ліпше б я був у місті з жінкою. 

— Ще тиждень — і будеш. 

— Ага, — мовив Джек. — Буду. 

Ми сиділи на ґанку. Гоґан пішов усередину до свого кабінету. 

— Як думаєш — я в формі? — запитав мене Джек. 

— Важко сказати, — відповів я. — Маєш ще тиждень, щоб увійти в форму. 

— Давай без того. 

— Добре, — сказав я. — Ти не в формі. 

— Я не можу спати, — мовив Джек. 

— За кілька днів усе мине. 

— Не мине, — заперечив Джек. — У мене безсоння. 

— Що тобі не дає спокою? 

— За жінкою сумую. 

— То хай приїде сюди. 

— Та ні. Я вже застарий для такого. 

— Підемо перед сном погуляти — находишся, втомишся і заснеш. 

— Втомлюся! — повторив Джек. — Та я цілими днями втомлений. 

Так було весь тиждень. Уночі не міг заснути, а рано почувався так, як ото буває, коли не можеш і долоню в кулак стиснути. 

— Скис, як молоко, яке тиждень постояло, — сказав Гоґан. — Нічого з нього не буде. 

— Я ніколи не бачив того Волкотта, — зауважив я. 

— Він його прикінчить, — мовив Гоґан. — Роздере надвоє. 

— Що ж, — сказав я, — кожному з нас колись та й надають. 

Перейти на страницу:

Похожие книги

Крестный отец
Крестный отец

«Крестный отец» давно стал культовой книгой. Пьюзо увлекательно и достоверно описал жизнь одного из могущественных преступных синдикатов Америки – мафиозного клана дона Корлеоне, дав читателю редкую возможность без риска для жизни заглянуть в святая святых мафии.Роман Пьюзо лег в основу знаменитого фильма, снятого Фрэнсисом Фордом Копполой. Эта картина получила девятнадцать различных наград и по праву считается одной из лучших в мировом кинематографе.Клан Корлеоне – могущественнейший во всей Америке. Для общества они торговцы маслом, а на деле сфера их влияния куда больше. Единственное, чем не хочет марать руки дон Корлеоне, – наркотики. Его отказ сильно задевает остальные семьи. Такое стареющему дону простить не могут. Начинается длительная война между кланами. Еще живо понятие родовой мести, поэтому остановить бойню можно лишь пойдя на рискованный шаг. До перемирия доживут не многие, но даже это не сможет гарантировать им возмездие от старых грехов…«Благодаря блестящей экранизации Фрэнсиса Копполы эта история получила культовый статус и миллионы поклонников, которые продолжают перечитывать этот роман». – Library Journal«Вы не сможете оторваться от этой книги». – New York Magazine

Марио Пьюзо

Классическая проза ХX века