Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Гоґан! — вигукнув Джек. — Та Гоґан такий самий йолоп, як і я. 

— Солджер Бартлетт теж був тут і трохи з тобою працював, правда? — Стайнфелт спробував змінити тему. 

— Ага, був, — сказав Джек. — Був і працював. 

— Слухай, Джеррі, — обернувся до мене Джон. — Можеш знайти Гоґана і сказати йому, що ми хочемо поговорити з ним десь за півгодини? 

— Добре, — відповів я. 

— А якого дідька він має іти й когось шукати? — мовив Джек. — Нікуди не йди, Джеррі. 

Морґан і Стайнфелт перезирнулися. 

— Заспокійся, Джеку, — сказав йому Джон. 

— Піду ліпше знайду Гоґана, — мовив я. 

— Іди, якщо хочеш, — сказав Джек. — Але ніхто з нас тебе нікуди не посилає. 

— Піду знайду Гоґана, — повторив я. 

Гоґан був у тренувальному залі в амбарі. А разом із ним два клієнти його «спортивної ферми». Ті стояли, понатягавши рукавиці, і не наважувалися вдарити один одного зі страху дістати удар у відповідь. 

— Досить, — сказав Гоґан, побачивши мене. — Закінчуйте свою бійню, панове. Ідіть у душ, а потім Брюс зробить вам масаж. 

Вони перелізли через канат, а Гоґан підійшов до мене. 

— До Джека приїхав Джон Коллінз із двома знайомими, — сказав я. 

— Я бачив, як вони під’їхали. 

— Хто ті двоє, з Джоном? 

— Таких, як вони, називають спритниками, — відповів Гоґан. — А ти хіба їх не знаєш? 

— Ні, — сказав я. 

— Геппі Стайнфелт і Лью Морґан. Вони тримають букмекерську контору. 

— Мене ж тут довго не було, — пояснив я. 

— А й справді, — мовив Гоґан. — Геппі Стайнфелт міцно стоїть на ногах. 

— Я чув про нього, — сказав я. 

— Він ще той хитрун, — зауважив Гоґан. — Та вони обоє мають добру хватку. 

— Ясно, — відповів я. — Вони хочуть зустрітися з нами за півгодини. 

— Тобто ми їх маємо півгодини не чіпати? 

— Щось таке. 

— Ходімо до контори, — сказав Гоґан. — До дідька тих спритників. 

Хвилин за тридцять ми з Гоґаном пішли нагору. Постукали у двері Джекової кімнати. Зсередини було чути розмову. 

— Хвилинку, — почувся чийсь голос. 

— Та пішли ви, — розсердився Гоґан. — Як захочете зі мною поговорити, я внизу в конторі. 

Ми почули, як клацнув замок. Двері відчинив Стайнфелт. 

— Заходь, Гоґане, — сказав він. — Вип’ємо по чарці. 

— Ну нарешті, — відповів Гоґан. 

Ми зайшли. Джек сидів на ліжку. Джон і Морґан — на стільцях. Стайнфелт стояв. 

— Про що ви тут шепталися, хлопці? — запитав Гоґан. 

— Здоров, Денні, — сказав Джон. 

— Здоров, Денні, — привітався Морґан і потиснув йому руку. 

Джек мовчить. Просто сидить на ліжку. Він не з ними. Він сам по собі. На ньому старий синій светр, штани, на ногах — боксерські черевики. Стайнфелт і Морґан вдягнуті як на свято. Джон теж. Джек сидить на ліжку набурмосений — справжній ірландець. 

Стайнфелт дістав пляшку, Гоґан приніс чарки — усі випили. Ми з Джеком по одній, решта — по дві-три. 

— Залиште собі на дорогу, — сказав Гоґан. 

— Не хвилюйся. У нас є ще, — відповів Морґан. 

Джек випив тільки одну чарку. Він встав і мовчки дивився на них. Морґан сів на ліжко — туди, де раніше сидів Джек. 

— Випий собі, Джеку, — сказав Джон і простягнув йому чарку з пляшкою. 

— Не хочу, — відповів Джек. — Я ніколи не любив поминок. 

Усі розреготалися. Тільки Джек не сміявся. 

До від’їзду вони добряче налигались. Коли сідали в автівку, Джек стояв на ґанку. Вони помахали йому. 

— Бувайте, — сказав Джек. 

Ми сіли вечеряти. Джек увесь час мовчав, тільки просив передати йому то те, то се. За нашим столом сиділи два клієнти. Непогані хлопці. Після вечері ми вийшли на ґанок. Година була рання, але вже стемніло. 

— Хочеш прогулятися, Джеррі? — запитав Джек. 

— Давай, — відповів я. 

Ми повдягали куртки й пішли. Довго спускалися до дороги, потім ще з півтори милі йшли узбіччям. Повз нас один за одним проїжджали автомобілі, і ми щоразу притискалися до краю, доки ті нас не минали. 

Джек мовчав. Коли ми вкотре відступили в кущі, щоб пропустити вантажівку, Джек сказав: 

— До дідька таке гуляння. Вертаймося до Гоґана. 

Ми піднялися стежкою, що здіймалася на пагорб, а потім вела через поля до ферми. З пагорба виднілося світло в будинку. Ми підійшли до ґанку — Гоґан стояв на порозі. 

— Гарно прогулялись? — запитав він. 

— Прекрасно, — відповів Джек. — Слухай, Гоґане, маєш щось випити? 

— Маю, — сказав Гоґан. — А що? 

— Принеси мені нагору, — попросив Джек. — Я сьогодні хочу заснути. 

— Як скажеш, тобі видніше, — мовив Гоґан. 

— Пішли нагору, Джеррі, — сказав Джек. 

Зайшовши до кімнати, Джек сів на ліжко, обхопивши голову руками. 

— Хіба то життя? — запитав він. 

Гоґан приніс кварту віскі і дві склянки. 

— Будеш імбирний ель? 

— Ти що, хочеш, щоб мене знудило? 

— Я просто запитав, — сказав Гоґан. 

— Вип’єш з нами? — запропонував йому Джек. 

— Ні, дякую, — відповів Гоґан і вийшов. 

— А ти, Джеррі? 

— Хіба один раз за компанію, — сказав я. 

Джек наповнив дві склянки. 

— Тримай, — сказав він. — Ну, тепер можна й посмакувати. 

— Може, розбавиш водою? — запитав я. 

— Ага, — сказав Джек. — Так буде краще. 

Ми мовчки ковтнули кілька разів. Джек хотів налити мені ще. 

— Не треба, — мовив я, — з мене досить. 

— Як хочеш, — сказав Джек. 

Тоді налив собі ще чималу порцію і додав води. Він трохи повеселішав. 

— Ну й хлопаки сьогодні приїжджали, — сказав він. — Взагалі не хочуть ризикувати. 

І трохи пізніше додав: