Чоловіки без жінок та інші оповідання

Повернувшись до готелю, Джек скинув черевики й куртку і ліг на ліжко. Я сів за листа. Кілька разів обертався до нього, але Джек не спав. Він мовчки лежав і не ворушився, але час від часу розплющував очі. Врешті-решт сів на ліжку. 

— Зіграємо в крибедж, Джеррі? — запитав він. 

— Давай, — сказав я. 

Він пішов до валізи й витягнув карти й дошку для гри. Ми зіграли партію — я програв йому три долари. У двері постукали — ввійшов Джон. 

— Граєш з нами у крибедж, Джоне? — запитав його Джек. 

Джон поклав капелюха на стіл. Той промок до нитки. Куртка теж промокла. 

— Падає дощ? — запитав Джек. 

— Ллє як з відра, — відповів Джон. — Я взяв таксі, але там був такий затор, що я вийшов і пішов пішки. 

— Давай, зіграй з нами у крибедж, — сказав Джек. 

— Тобі час вечеряти. 

— Ні, — відповів Джек, — я ще не зголоднів. 

Тож вони півгодини пограли у крибедж — Джек виграв у нього півтора долара. 

— Ну, пора вечеряти, — мовив Джек. 

Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. 

— Дощ так і не перестав? 

— Ні. 

— То повечеряймо в готелі, — запропонував Джон. 

— Добре, — відповів Джек. — Зіграймо ще партію — хто програє, той платить за вечерю. 

За якийсь час Джек підвівся і сказав: «Вечеря за тобою, Джоне». Тоді ми зійшли вниз і повечеряли у просторій їдальні. 

Потім повернулися нагору, і Джек зіграв із Джоном ще партію у крибедж, вигравши в нього два з половиною долари. Джек був у доброму настрої. Джон мав при собі сумку з усім необхідним для поєдинку. Джек скинув сорочку й комірця і одягнув пуловер і светр, щоб не застудитися на вулиці, а боксерський костюм і халат поклав у сумку. 

— Готовий? — запитав його Джон. — Тоді я скажу, хай викличуть таксі. 

Невдовзі задзвонив телефон — таксі чекає. 

Ми спустилися ліфтом, перейшли через вестибюль, сіли в таксі й поїхали до «Ґардена». Ішов проливний дощ, але на вулиці юрмилося чимало люду. Усі квитки розкупили. Дорогою до роздягальні я побачив, що в залі ніде яблуку впасти. З верхніх рядів до рингу було не менш як півмилі. І повна темрява. Тільки над рингом світили прожектори. 

— Добре, що йде дощ, а то б вони призначили поєдинок на відкритому ринзі, — зауважив Джон. 

— Нічогенький натовп зібрали, — сказав Джек. 

— На такий поєдинок зійшлося б іще більше, тільки в «Ґардені» стільки не влізе. 

— Погоду наперед не вгадаєш, — мовив Джек. 

Джон підійшов до дверей роздягальні і зазирнув усередину. Джек сидів у халаті, склавши руки на грудях, і дивився у підлогу. Разом із Джоном прийшли два помічники. Вони виглядали з-за його плеча. Джек підняв голову. 

— Він вже вийшов? — запитав він. 

— Ага, щойно, — відповів Джон. 

Ми почали спускатися. Волкотт якраз заходив на ринг. Натовп голосно привітав його оплесками. Він переліз через канат, склав кулаки докупи й, усміхнувшись, помахав ними перед глядачами — спершу з одного боку рингу, потім з другого, — а тоді сів. Джек сходив униз між рядами — йому теж бурхливо плескали. Джек — ірландець, а ірландців завжди добре приймають. Так гаряче, як єврея чи італійця, ірландця у Нью-Йорку не вітатимуть, та все ж оплесків не шкодуватимуть. Джек піднявся на східці й зігнувся, щоб пролізти під канатом, коли Волкотт вийшов зі свого кутка й притримав канат, щоб Джек переліз. Глядачам це дуже сподобалось. Волкотт поклав руку Джекові на плече, і якусь мить вони так і стояли. 

— Підлизуєшся до публіки? — запитав Джек. — Забери з мого плеча свою чортову руку. 

— Поводься по-людськи, — відповів Волкотт. 

Публіка таке любить. Які ввічливі хлопці перед боєм! Як щиро вони бажають один одному удачі! 

Поки Джек обмотував собі руки, до нашого кутка підійшов Соллі Фрідмен, а Джон рушив до Волкотта. Джек просунув великого пальця у розріз в пов’язці, а тоді акуратно й рівно замотав собі руку. Я заклеїв кінець на зап’ясті липкою стрічкою і двічі обмотав її довкола кісточок пальців. 

— Агов, — сказав Фрідмен, — навіщо стільки стрічки? 

— Помацай, — відповів Джек. — Вона ж м’яка. Чого ти її жалієш? 

Фрідмен не відходить від Джека, доки той замотує другу руку, а коли один із помічників приносить рукавиці, я допомагаю йому натягнути їх і зав’язую. 

— Слухай, Фрідмене, — сказав Джек, — а звідки він, той Волкотт? 

— Не знаю, — відповів Соллі. — Нібито з Данії. 

— З Чехії, — мовив хлопака, який приніс рукавиці. 

Рефері викликав боксерів на середину рингу — Джек пішов. Волкотт теж вийшов, усміхаючись. Вони стали поруч, і рефері поклав їм обом руки на плечі. 

— Здоров був, підлизо, — сказав Джек Волкотту. 

— Поводься по-людськи. 

— А з якого дива ти називаєш себе Волкоттом? — запитав Джек. — Ти що, не в курсі, що той був негром? 

— Слухайте сюди… — сказав рефері й перелічив відомі всім правила. Раптом Волкотт урвав його. Він схопив Джека за руку і запитав: 

— А я можу вдарити, якщо він тримає мене отак? 

— Тримай руки при собі, — мовив Джек. — То тобі не кіно.