Чоловіки без жінок та інші оповідання

Довкола майорових очей — там, де окуляри захищали обличчя від сонця на снігу, — залягли два білі кола. Решта лиця спеклась на сонці, потім засмагла, а тоді знову спеклась через засмагу. Ніс напух — на місці пухирів лущилася шкіра. Працюючи над паперами, майор вмочував пальця лівої руки у блюдце з олією і змащував нею лице, легенько торкаючись його самими кінчиками пальців. Він акуратно витер пальці об край блюдця, щоб на них залишилась тільки тонка плівка олії, і, помастивши чоло й щоки, обережно намазав олією носа. Закінчивши, майор підвівся, узяв блюдце з олією і пішов до кімнатки, де він спав. 

— Піду подрімаю, — сказав він ад’ютантові. У тому війську ад’ютанти не мали офіцерського звання. — А ти закінчи роботу. 

— Добре, signor maggiore[38], — відповів ад’ютант. 

Він відхилився на спинку крісла й позіхнув. Витягнув з кишені пальта книжку в паперовій обгортці й розгорнув її, потім поклав на стіл і запалив люльку. Нахилився над книжкою, пахкаючи люлькою. Тоді згорнув її і поклав назад до кишені. Надто багато паперів ще треба передивитись. Доки з тим не закінчить, задоволення від читання буде мало. Надворі сонце вже зайшло за гору й більше не світило на стіну. Увійшов солдат і підкинув у пічку нерівно порубаних соснових гілляк. 

— Не шуми, Пініне, — сказав йому ад’ютант. — Майор спить. 

Пінін був ординарець майора, смаглявий молодий хлопчина. Він акуратно поклав гілляки в пічку, зачинив дверцята й вийшов. Ад’ютант повернувся до своїх паперів. 

— Тонані! — гукнув майор. 

— Signor maggiore? 

— Пришли до мене Пініна. 

— Пініне! — крикнув ад’ютант. 

Пінін увійшов до кімнати. 

— Тебе кличе майор, — сказав ад’ютант. 

Пінін пройшов через кімнату до дверей, які вели до майорової спальні. Постукав у напівпрочинені двері:  

— Signor maggiore? 

— Заходь, — почув майорові слова ад’ютант, — і зачини двері. 

Майор лежав на ліжку у своїй кімнаті. Пінін підійшов до нього. Майор поклав голову на рюкзак, напханий запасним одягом, що був йому замість подушки. Його витягнуте, обпечене, намащене олією лице дивилося на Пініна. Руки лежали на ковдрі. 

— Скільки тобі років? Дев’ятнадцять? — запитав він. 

— Так, signor maggiore. 

— Ти колись був закоханий? 

— Не розумію, signor maggiore. 

— Ну, закоханий — у дівчину? 

— Я бував з дівчатами. 

— Я не це мав на увазі. Я питаю, чи ти колись був закоханий в якусь одну дівчину? 

— Так, signor maggiore. 

— І досі її кохаєш? Чому ти тоді нічого їй не пишеш? Я читаю всі твої листи. 

— Я кохаю її, — відповів Пінін, — але листів їй не пишу. 

— Точно? 

— Точно. 

— Тонані, — сказав майор, не підвищуючи голосу, — ти мене чуєш? 

З сусідньої кімнати ніхто нічого не відповів. 

— Не чує, — мовив майор. — Ти точно впевнений, що кохаєш її? 

— Точно. 

— І… — зиркнув на нього майор, — впевнений, що тебе ще не зіпсували? 

— Не розумію, що то значить — «зіпсували». 

— Добре, — сказав майор. — Не задирай носа. 

Пінін утупився в підлогу. Майор подивився на його смагляве обличчя, зміряв очима з голови до ніг, перевів погляд на руки. Потім серйозно запитав: 

— І ти точно не хочеш… — майор замовк. 

Пінін дивився в підлогу. 

— Тебе точно не тягне… 

Пінін дивився в підлогу. Майор відхилився на рюкзак і усміхнувся. Йому аж на душі відлягло: життя в армії й без того надто складне. 

— Добрий ти хлопець, — сказав він. — Добрий хлопець, Пініне. Але не задирай носа і пильнуй, щоб хтось інший тебе не вхопив. 

Пінін стояв біля ліжка й не ворушився. 

— Не бійся, — мовив майор. Його руки лежали на ковдрі. — Я тебе не зачеплю. Можеш вернутися у свою чоту, якщо хочеш. Але краще залишайся моїм помічником. Так менше шансів, що тебе вб’ють. 

— Вам чогось треба від мене, signor maggiore? 

— Ні, — відповів майор. — Іди і займайся, чим ти там займався. Дверей за собою не зачиняй. 

Пінін вийшов, залишивши двері прочиненими. Ад’ютант провів його поглядом, коли він, спотикаючись, пройшов через кімнату надвір. Пінін почервонів і рухався не так, як тоді, коли приніс дров для вогню. Ад’ютант глянув йому вслід і посміхнувся. Пінін повернувся зі ще одним оберемком гілляк. Майор лежав на ліжку й розглядав обягнуту тканиною каску й окуляри, що висіли на гвіздку на стіні, — він чув, як той ходить кімнатою. «От чортяка, — подумав він. — Цікаво, чи він мені не збрехав». 

Десятеро індіанців

Нік повертався пізно ввечері з міста зі святкування Дня Незалежності у великому фургоні разом із Джо Ґарнером та його сім’єю — дорогою вони натрапили на узбіччі на дев’ятьох п’яних індіанців. Він запам’ятав, що їх було дев’ять, бо Джо Ґарнер, їдучи в сутінках, зупинив коней, вистрибнув на дорогу й відтягнув з колії одного. Той спав, зарившись лицем у пісок. Джо затягнув його в кущі й заліз назад у фургон. 

— То вже дев’ятий, — сказав Джо, — відколи ми виїхали з міста. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Нік сидів ззаду разом із двома синами Ґарнерів. Він визирнув з фургона подивитися на індіанця, що його Джо відтягнув з дороги. 

— То не Біллі Тейблшо? — запитав Карл. 

— Ні. 

— А штани такі, як у Біллі. 

— Всі індіанці ходять у таких штанах.