Чоловіки без жінок та інші оповідання

Волкотт наблизився до Джека, не зводячи з нього очей. Джек ударив його лівою. Волкотт тільки мотнув головою. Він притиснув Джека до каната, зміряв його поглядом, а тоді лівою легко вдарив у голову, а правою щосили і якомога нижче зацідив по корпусу. Він поцілив дюймів на п’ять нижче пояса. Я думав, що у Джека вискочать очі. Вони аж на лоба полізли. Рот розтулився. 

Рефері схопив Волкотта. Джек ступив крок уперед. Якщо він упаде, то потягне за собою і свої п’ятдесят тисяч. Він ішов так, ніби в нього от‑от виваляться кишки. 

— Удар не був низький, — сказав він. — Просто так вийшло. 

Натовп так шаленів, що годі було щось почути. 

— Все нормально, — мовив Джек. 

Вони стояли просто перед нами. Рефері подивився на Джона й похитав головою. 

— Іди сюди, довбаний поляку, — сказав Джек Волкотту. 

Джон перехилився через канат. Він уже тримав напоготові рушника. Джек стояв за крок від каната. Він ступив уперед. Я бачив, що з його обличчя ллється піт, так наче його хтось викрутив, — по носі стікала велика краплина. 

— Давай, бийся, — мовив Джек до Волкотта. 

Рефері глянув на Джона й махнув Волкоттові. 

— Іди, бицюро ти такий, — сказав рефері. 

Волкотт вийшов. Він розгубився. Не думав, що Джек витримає. Той ударив його лівою. Натовп шаленів. Вони були просто навпроти нас. 

Волкотт двічі його вдарив. Я ще ніколи не бачив такого лиця, як у Джека тієї миті — такого страшного виразу! Він тримався з останніх сил, тримав своє тіло — і його зусилля відображалися на обличчі. Він весь час зосереджено напружував м’язи там, куди вціляли удари. 

А тоді почав лупити. Його обличчя мало моторошний вигляд. Він бив Волкотта здалеку, низько опустивши руки. Волкотт затулявся, а Джек тим часом гамселив його боковими ударами по голові. Потім розмахнувся і зацідив лівою у пах, а правою — туди, куди Волкотт ударив його. Набагато нижче пояса. Волкотт упав, схопився за те місце, перевернувся на бік і скорчився. 

Рефері схопив Джека і штовхнув його в куток. Джон застрибнув на ринг. У залі стояло ревище. Рефері порадився з боковими суддями, тоді на ринг піднявся конферансьє з мегафоном і оголосив: «Волкотт переміг. Заборонений удар». 

Рефері розмовляв із Джоном. Він сказав: 

— А що я міг вдіяти? Джек не хотів визнати забороненого удару. А потім уже сам не знав, що робить, і сам його занизько вдарив. 

— Він би й так програв, — відповів Джон. 

Джек сидів на стільці. Я стягнув з нього рукавиці, і він підпер голову руками. Так його лице виглядало ліпше. 

— Іди вибачся перед ним, — шепнув йому на вухо Джон. — Людям сподобається. 

Джек встав — його обличчям котився піт. Я накинув на нього халат, і він, притиснувши під халатом руку до живота, перейшов через ринг. Волкотта вже підняли й приводили до тями. У його кутку товклося багато людей. До Джека ніхто ні слова не промовив. Він схилився над Волкоттом. 

— Вибач, — сказав Джек. — Я не хотів тебе так вдарити. 

Волкотт промовчав. На ньому не було лиця. 

— Що ж, тепер ти чемпіон, — мовив Джек. — Сподіваюся, це тебе тішить. 

— Дай йому спокій, — сказав Соллі Фрідмен. 

— Здоров був, Соллі, — відказав Джек. — Вибач, що я так вдарив твого хлопця. 

Фрідмен глянув на нього і нічого не сказав. 

Джек повернувся у свій куток дивною ходою, мов спотикаючись на кожному кроці; ми допомогли йому перелізти через канат, провели його попри столи репортерів і далі через прохід. 

Багато хто з глядачів хотів поплескати Джека по спині. А той, у своєму халаті, пробирався через натовп до роздягальні. На Волкотта тим часом чекала народна любов і слава. Отак у «Ґардені» вигравали гроші. 

Коли ми добралися до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі. 

— Зараз їдемо в готель і викличемо лікаря, — сказав Джон. 

— У мене кишки вогнем горять, — мовив Джек. 

— Пробач мені, Джеку, — сказав Джон. 

— Та нічого, — відповів той. 

Він далі лежав із заплющеними очима. 

— А вони таки хотіли обвести нас навколо пальця, — сказав Джон. 

— Твої друзяки Морґан і Стайнфелт, — мовив Джек. — Хороші в тебе друзі. 

Він лежав, уже розплющивши очі. Лице його досі було скривлене й моторошне. 

— Коли на кону стільки грошей, голова так швидко варить, що аж дивно, — сказав Джек. 

— Молодчина, Джеку, — відказав Джон. 

— Ет, — відмахнувся той. — Дурниці. 

Просте запитання

Надворі снігу насипало аж по вікна. Сонячне проміння проникало крізь шибку й падало на карту, що висіла на стіні зі соснових дощок. Сонце стояло високо, і промені проходили над сніговими заметами. Перед хатиною була викопана траншея, і кожного ясного дня сонце, відбиваючись від стіни, падало на сніг, підтоплювало його і розширювало траншею. Був кінець травня. Майор сидів за столом біля стіни. Його ад’ютант сидів за сусіднім столом.