Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Я взагалі не бачив, що то за один, — мовив Френк. — Тато так скоро скочив на дорогу й назад, що я не встиг нічого побачити. Я подумав, що він змію переїхав. 

— Сьогодні таких змій багацько буде, тільки звати їх індіанці, — сказав Джо Ґарнер. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Вони рушили далі. Дорога відгалужувалася вбік і піднімалася вгору. Коні ледь тягнули фургон — хлопці злізли і йшли пішки поряд. Дорога була піщана. На вершині пагорба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив вогні Петоскі, а далі, по той бік затоки Літтл-Траверс-Бей, світився Гарбор-Спрінґз. Вони знову позалазили у фургон. 

— Добре було би гравію підсипати на цю ділянку, — сказав Джо Ґарнер. 

Фургон їхав дорогою через ліс. Джо з місіс Ґарнер сиділи спереду. Нік сидів між хлопцями. Дорога вивела їх на галявину. 

— Це тут тато скунса переїхав. 

— Та ні, там далі. 

— Яка різниця? — озвався Джо, не повертаючи голови. — Все одно, де того скунса переїхати — хоч тут, хоч там. 

— Я бачив вчора ввечері двох скунсів, — сказав Нік. 

— Де? 

— Внизу, коло озера. Вони шукали на березі дохлу рибу. 

— То, певно, були єноти, — зауважив Карл. 

— Скунси. Я вмію відрізнити скунса від єнота, повір. 

— Ну ясно, — мовив Карл. — В тебе ж дівчина індіанка. 

— Перестань, Карле, — сказала місіс Ґарнер. 

— А вони так само тхнуть. 

Джо Ґарнер розреготався. 

— Не смійся, Джо, — мовила місіс Ґарнер. — Я не дозволю Карлу молоти такі дурниці. 

— Ти справді зустрічаєшся з індіанкою, Нікі? — запитав Джо. 

— Ні. 

— Не вір йому, тату, — сказав Френк. — Він ходить з Пруденс Мітчелл. 

— Неправда. 

— Кожен божий день до неї бігає. 

— Не бігаю, — відповів Нік, сидячи в темряві між двома хлопчиськами; в душі йому було приємно, що його дражнять через Пруденс Мітчелл. — Я з нею не зустрічаюсь. 

— Ну-ну, розповідай комусь іншому, — сказав Карл. — Я їх щодня разом бачу. 

— А Карл не має дівчини, — мовила його мати, — навіть індіанки. 

Карл мовчав. 

— У Карла нічого не виходить з дівчатами, — сказав Френк. 

— Заткнись! 

— Ну й молодець, Карле, — мовив Джо Ґарнер. — Дівчата ще ні одного чоловіка до добра не довели. Подивись на свого тата. 

— Хто б казав, — фургон хитнуло, і місіс Ґарнер посунулась ближче до Джо. — Забув, скільки в тебе свого часу дівчат було? 

— З індіанками тато точно не водився. 

— Ти звідки знаєш? — відповів Джо. — А ти, Ніку, ліпше пильнуй Пруді. 

Дружина щось шепнула йому на вухо, і Джо засміявся. 

— З чого ти смієшся? — запитав Френк. 

— Не кажи, Ґарнере, — застерегла його дружина. 

Джо знову розсміявся. 

— Хай собі Нікі водиться з Пруденс, — мовив Джо Ґарнер. — В мене й так гарна жінка. 

— О, так би й зразу, — сказала місіс Ґарнер. 

Коні ледь тягнули фургон на піщаній дорозі. Джо ляснув їх у темряві батогом. 

— Ну, пішли! Завтра ще тяжче буде тягнути. 

Вони спускалися вниз із пагорба, фургон хитало з боку в бік. Біля ферми всі вийшли. Місіс Ґарнер відчинила двері, зайшла всередину й повернулась із ліхтарем. Карл з Ніком зняли з фургона багаж. Френк пересів наперед, щоб завести фургон до стайні й розпрягти коней. Нік піднявся сходами і відчинив двері на кухню. Місіс Ґарнер розкладала в печі вогонь. Вона обернулась, не перестаючи поливати дрова гасом. 

— Добраніч, місіс Ґарнер, — сказав Нік. — Дякую, що підкинули. 

— Та нема за що, Нікі. 

— Я дуже добре розважився. 

— Ми завжди раді тебе бачити. Може, повечеряєш з нами? 

— Дякую, але тато вже, певно, чекає на мене. 

— Ну, тоді мусиш іти. Скажеш Карлу, щоб прийшов до мене, добре? 

— Добре. 

— Добраніч, Нікі! 

— Добраніч, місіс Ґарнер. 

Нік вийшов з подвір’я і рушив до хліва. Джо з Френком доїли корів. 

— Добраніч, — сказав Нік. — Весело я погуляв. 

— Добраніч, Ніку, — відповів Джо Ґарнер. — На вечерю не лишаєшся? 

— Не виходить. Передайте Карлу, що його мама кличе. 

— Добре. На добраніч, Нікі. 

Нік босоніж пішов стежкою через луг, який простягався за хлівом. Стежка була гладенька, прохолодна роса торкалася босих ніг. Він переліз через паркан по той бік лугу, перейшов через яр, намочивши ноги у багні, а тоді дерся нагору через буковий ліс, аж поки не побачив вогники в хатині. Перескочив через загорожу й підійшов до ґанку. Через вікно було видно, що тато сидить за столом і читає при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов до хати. 

— Ну як, Нікі? — запитав тато. — Гарно відпочив? 

— Ага, дуже. Веселе було свято. 

— Голодний? 

— Питаєш! 

— А де твої черевики? 

— Я забув їх у фургоні в Ґарнерів. 

— Ну, йдемо на кухню. 

Тато пішов уперед із лампою. Зупинився і підняв покришку з льодовні. Нік зайшов у кухню. Тато приніс кавалок холодної курятини на тарілці й глечик молока і поставив їх на столі перед Ніком. Лампу теж опустив поряд. 

— Є ще шматок пирога, — сказав він. — Чи тобі й того вистачить? 

— То й так забагато. 

Тато сів на стільчик біля накритого цератою стола. На кухонній стіні від нього відбивалася велика тінь. 

— Хто виграв? 

— Петоскі. П’ять — три. 

Тато сидів і дивився, як він їсть, потім налив йому з глечика молока. Нік випив і витер рота серветкою. Тато сягнув рукою до полиці по пиріг. Відрізав Нікові великий шматок. Пиріг був з чорницями. 

— А ти що робив, тату? 

— Ходив рано рибалити. 

— Піймав щось? 

— Самих окунів.