Чоловіки без жінок та інші оповідання

Носильник підкотив візок, повантажив на нього наш багаж, і ми з дружиною попрощалися з американкою, чиє прізвище представник агентства вже знайшов серед купи надрукованих на машинці паперів, які знову запхав до кишені. 

Ми пішли уздовж потяга довгим бетонним пероном услід за носильником та візком. У кінці стояв турнікет, де працівник станції забрав наші квитки. 

Ми повертались до Парижа, щоб розлучитись. 

Альпійська ідилія

Навіть рано-вранці у долину було спекотно спускатися. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли, і насухо їх висушило. У долині ще була весна, однак сонце добряче припікало. Ми йшли дорогою у Ґальтюр, несучи лижі й наплічники. Коли минали кладовище, там якраз закінчувався похорон. Із кладовища вийшов і пройшов повз нас священик; «Grüss Gott!»[43] — сказав я йому. Священик кивнув. 

— Цікаво, чому священики ніколи не відповідають? — спитав Джон. 

— Мав би сказати «Слава навіки!», правда? 

— Вони ніколи не відповідають, — мовив Джон. 

Ми зупинилися на дорозі, спостерігаючи за тим, як гробар засипає яму. Біля могили стояв селянин з чорною бородою і у високих шкіряних чоботах. Гробар перестав кидати землю і випростав спину. Селянин у високих чоботах забрав від нього лопату й продовжив засипати яму, розкидаючи землю так рівно, як на городі розкидають гній. Засипання ями сонячного травневого ранку здавалося чимось нереальним. Важко було уявити, що в такий день хтось лежить мертвий. 

— Уяви собі, що тебе ховають в такий день, — сказав я Джонові. 

— Я б такого не хотів. 

— Що ж, — відказав я, — ми ще не мусимо вмирати. 

Ми рушили вгору до готелю повз міські будинки. Ми цілий місяць каталися на лижах у Сільвретті й раділи, що нарешті спустилися в долину. Сільвретта — гарна місцина для лижників, але навесні сніг був такий, як треба, тільки вранці й увечері. Решту часу його псувало сонце. Ми обоє від нього втомилися. Від сонця не втечеш. Єдиний затінок створювали скелі й хатинка, збудована під однією з них біля льодовика, проте в затінку просякла потом білизна замерзала. Біля хатини без темних окулярів неможливо було всидіти. Засмагати до чорноти було приємно, але сонце страх як виснажувало. Не давало відпочити. Я радів, що ми спустилися подалі від снігу. Надто пізня весна, щоб кататися у Сільвретті. Мені вже трохи набридли лижі. Ми забагато часу провели в горах. Я досі відчував присмак талої води, яку ми пили, збираючи її з бляшаного даху хатини. Той присмак був частиною моєї нехоті до лиж. Я радів, що на світі є й інші заняття, крім катання, радів, що вже спустився того травневого ранку в долину, подалі від неприродної високогірної весни. 

Власник готелю сидів на ґанку, відхилившись на кріслі до стіни. Біля нього сидів кухар. 

— Ski-heil![44] — сказав власник готелю. 

— Heil![45] — відповіли ми і, сперши до стіни лижі, скинули наплічники. 

— Як там у горах? — запитав власник. 

— Schön.[46] Трохи забагато сонця. 

— Ага. Як на весну, то справді занадто пригріває. 

Кухар сидів у кріслі. Господар зайшов з нами до готелю, відчинив контору й виніс нашу пошту. Оберемок листів і кілька газет. 

— Випиймо пива, — запропонував Джон. 

— Давай. Тільки не на вулиці. 

Власник приніс дві пляшки — ми пили пиво, читаючи листи. 

— Випиймо ще, — сказав Джон. 

Цього разу пиво принесла якась дівчина. Відкриваючи пляшки, вона усміхнулась. 

— Багацько листів, — сказала вона. 

— Ага. Трохи є. 

— Prosit,[47] — мовила дівчина і пішла, забравши порожні пляшки. 

— Я вже забув смак пива. 

— А я ні, — відповів Джон. — Я часто думав про нього у тій хатині в горах. 

— Ну, тепер воно перед нами, — сказав я. 

— Не можна займатися чимось надто довго. 

— Не можна. А ми надто довго там пробули. 

— До біса довго, — сказав Джон. — Коли щось задовго робиш, нічого доброго з того не вийде. 

Сонце світило крізь прочинене вікно, пронизуючи пляшки з пивом на столі. Ті були до половини повні. Пиво у пляшках пінилось, але тільки трохи, бо було дуже холодне. Коли ми наливали його у високі склянки, піна здіймалась аж до краю. Я дивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева на узбіччі покрилися курявою. За ними виднівся луг і потічок. Попри берег росли дерева, трохи далі стояв тартак із водяним колесом. З одного боку він був відкритий, і я побачив довгу колоду й пилку, яка рухалась то вгору, то вниз. Її начебто ніхто не пильнував. Лугом походжало четверо ворон. Одна ворона сиділа на дереві й спостерігала. На вулиці кухар встав із крісла на ґанку й зайшов у коридор, що вів на кухню. Усередині сонце світило крізь порожні склянки на столі. Джон схилився на стіл, поклавши голову на руки. 

Через вікно я побачив, як сходами піднімаються двоє чоловіків. Вони зайшли до пивниці. Один був той бородатий селянин у високих чоботах. Другий — гробар. Вони сіли за стіл під вікном. Увійшла дівчина й зупинилась біля їхнього стола. Селянин мовби її й не бачив. Сидів, поклавши руки на стіл. Він мав на собі старий військовий однострій. На ліктях стояли латки. 

— Що будемо пити? — запитав гробар. 

Селянин мовчав, ніби не чув його. 

— Що питимеш?