Читаем Чоловіки без жінок та інші оповідання полностью

Носильник підкотив візок, повантажив на нього наш багаж, і ми з дружиною попрощалися з американкою, чиє прізвище представник агентства вже знайшов серед купи надрукованих на машинці паперів, які знову запхав до кишені. 

Ми пішли уздовж потяга довгим бетонним пероном услід за носильником та візком. У кінці стояв турнікет, де працівник станції забрав наші квитки. 

Ми повертались до Парижа, щоб розлучитись. 





Альпійська ідилія 




Навіть рано-вранці у долину було спекотно спускатися. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли, і насухо їх висушило. У долині ще була весна, однак сонце добряче припікало. Ми йшли дорогою у Ґальтюр, несучи лижі й наплічники. Коли минали кладовище, там якраз закінчувався похорон. Із кладовища вийшов і пройшов повз нас священик; «Grüss Gott!»[43] — сказав я йому. Священик кивнув. 

— Цікаво, чому священики ніколи не відповідають? — спитав Джон. 

— Мав би сказати «Слава навіки!», правда? 

— Вони ніколи не відповідають, — мовив Джон. 

Ми зупинилися на дорозі, спостерігаючи за тим, як гробар засипає яму. Біля могили стояв селянин з чорною бородою і у високих шкіряних чоботах. Гробар перестав кидати землю і випростав спину. Селянин у високих чоботах забрав від нього лопату й продовжив засипати яму, розкидаючи землю так рівно, як на городі розкидають гній. Засипання ями сонячного травневого ранку здавалося чимось нереальним. Важко було уявити, що в такий день хтось лежить мертвий. 

— Уяви собі, що тебе ховають в такий день, — сказав я Джонові. 

— Я б такого не хотів. 

— Що ж, — відказав я, — ми ще не мусимо вмирати. 

Ми рушили вгору до готелю повз міські будинки. Ми цілий місяць каталися на лижах у Сільвретті й раділи, що нарешті спустилися в долину. Сільвретта — гарна місцина для лижників, але навесні сніг був такий, як треба, тільки вранці й увечері. Решту часу його псувало сонце. Ми обоє від нього втомилися. Від сонця не втечеш. Єдиний затінок створювали скелі й хатинка, збудована під однією з них біля льодовика, проте в затінку просякла потом білизна замерзала. Біля хатини без темних окулярів неможливо було всидіти. Засмагати до чорноти було приємно, але сонце страх як виснажувало. Не давало відпочити. Я радів, що ми спустилися подалі від снігу. Надто пізня весна, щоб кататися у Сільвретті. Мені вже трохи набридли лижі. Ми забагато часу провели в горах. Я досі відчував присмак талої води, яку ми пили, збираючи її з бляшаного даху хатини. Той присмак був частиною моєї нехоті до лиж. Я радів, що на світі є й інші заняття, крім катання, радів, що вже спустився того травневого ранку в долину, подалі від неприродної високогірної весни. 

Власник готелю сидів на ґанку, відхилившись на кріслі до стіни. Біля нього сидів кухар. 

— Ski-heil![44] — сказав власник готелю. 

— Heil![45] — відповіли ми і, сперши до стіни лижі, скинули наплічники. 

— Як там у горах? — запитав власник. 

— Schön.[46] Трохи забагато сонця. 

— Ага. Як на весну, то справді занадто пригріває. 

Кухар сидів у кріслі. Господар зайшов з нами до готелю, відчинив контору й виніс нашу пошту. Оберемок листів і кілька газет. 

— Випиймо пива, — запропонував Джон. 

— Давай. Тільки не на вулиці. 

Власник приніс дві пляшки — ми пили пиво, читаючи листи. 

— Випиймо ще, — сказав Джон. 

Цього разу пиво принесла якась дівчина. Відкриваючи пляшки, вона усміхнулась. 

— Багацько листів, — сказала вона. 

— Ага. Трохи є. 

— Prosit,[47] — мовила дівчина і пішла, забравши порожні пляшки. 

— Я вже забув смак пива. 

— А я ні, — відповів Джон. — Я часто думав про нього у тій хатині в горах. 

— Ну, тепер воно перед нами, — сказав я. 

— Не можна займатися чимось надто довго. 

— Не можна. А ми надто довго там пробули. 

— До біса довго, — сказав Джон. — Коли щось задовго робиш, нічого доброго з того не вийде. 

Сонце світило крізь прочинене вікно, пронизуючи пляшки з пивом на столі. Ті були до половини повні. Пиво у пляшках пінилось, але тільки трохи, бо було дуже холодне. Коли ми наливали його у високі склянки, піна здіймалась аж до краю. Я дивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева на узбіччі покрилися курявою. За ними виднівся луг і потічок. Попри берег росли дерева, трохи далі стояв тартак із водяним колесом. З одного боку він був відкритий, і я побачив довгу колоду й пилку, яка рухалась то вгору, то вниз. Її начебто ніхто не пильнував. Лугом походжало четверо ворон. Одна ворона сиділа на дереві й спостерігала. На вулиці кухар встав із крісла на ґанку й зайшов у коридор, що вів на кухню. Усередині сонце світило крізь порожні склянки на столі. Джон схилився на стіл, поклавши голову на руки. 

Через вікно я побачив, як сходами піднімаються двоє чоловіків. Вони зайшли до пивниці. Один був той бородатий селянин у високих чоботах. Другий — гробар. Вони сіли за стіл під вікном. Увійшла дівчина й зупинилась біля їхнього стола. Селянин мовби її й не бачив. Сидів, поклавши руки на стіл. Він мав на собі старий військовий однострій. На ліктях стояли латки. 

— Що будемо пити? — запитав гробар. 

Селянин мовчав, ніби не чув його. 

— Що питимеш? 

Перейти на страницу:

Похожие книги

Крестный отец
Крестный отец

«Крестный отец» давно стал культовой книгой. Пьюзо увлекательно и достоверно описал жизнь одного из могущественных преступных синдикатов Америки – мафиозного клана дона Корлеоне, дав читателю редкую возможность без риска для жизни заглянуть в святая святых мафии.Роман Пьюзо лег в основу знаменитого фильма, снятого Фрэнсисом Фордом Копполой. Эта картина получила девятнадцать различных наград и по праву считается одной из лучших в мировом кинематографе.Клан Корлеоне – могущественнейший во всей Америке. Для общества они торговцы маслом, а на деле сфера их влияния куда больше. Единственное, чем не хочет марать руки дон Корлеоне, – наркотики. Его отказ сильно задевает остальные семьи. Такое стареющему дону простить не могут. Начинается длительная война между кланами. Еще живо понятие родовой мести, поэтому остановить бойню можно лишь пойдя на рискованный шаг. До перемирия доживут не многие, но даже это не сможет гарантировать им возмездие от старых грехов…«Благодаря блестящей экранизации Фрэнсиса Копполы эта история получила культовый статус и миллионы поклонников, которые продолжают перечитывать этот роман». – Library Journal«Вы не сможете оторваться от этой книги». – New York Magazine

Марио Пьюзо

Классическая проза ХX века