Чоловіки без жінок та інші оповідання

Тато сидів і дивився, як Нік їсть пирога. 

— А після обіду чим займався? — запитав Нік. 

— Прогулявся повз індіанський табір. 

— Бачив когось? 

— Всі індіанці поїхали до міста пиячити. 

— Що, взагалі нікого не бачив? 

— Хіба твою подружку Пруді. 

— Де? 

— Вона була в лісі з Френком Вошберном. Я випадково на них наткнувся. По-моєму, їм було весело. 

Тато дивився кудись убік. 

— А що вони робили? 

— Та я особливо не роздивлявся. 

— Скажи мені — що вони робили? 

— Не знаю, — мовив тато. — Я просто чув, що вони там вовтузились. 

— А звідки ти знаєш, що то вони? 

— Бо я бачив. 

— Ти ж тільки що сказав, що не бачив їх. 

— Та ні, бачив. 

— З ким вона була? — запитав Нік. 

— З Френком Вошберном. 

— А вони… а вони… 

— Що «вони»? 

— Вони були щасливі? 

— Та ніби. 

Тато встав з-за стола і вийшов з кухні на вулицю. Коли він повернувся, Нік сидів, утупившись у тарілку. Видно було, що він плакав. 

— Хочеш ще? — тато взяв ножа, щоб врізати кавалок пирога. 

— Ні, — відповів Нік. 

— З’їж іще шматок. 

— Дякую, не хочу. 

Тато поприбирав посуд зі стола. 

— А де саме вони були? — запитав Нік. 

— За табором. 

Нік сидів, утупившись в тарілку. 

— Ліпше йди спати, Ніку, — мовив тато. 

— Добре. 

Нік пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заліз у ліжко. Він чув татові кроки у вітальні. Лежав на ліжку, заховавши лице у подушку. 

«Моє серце розбите, — подумав він. — Мені так погано: напевно, моє серце розбите». 

За якийсь час він почув, що тато загасив лампу й пішов у свою кімнату. Він почув, як вітер зашумів у кронах дерев на вулиці, і відчув, як з дверей повіяло прохолодою. Він ще довго лежав, уткнувшись лицем у подушку, аж доки не перестав думати про Пруденс і врешті не заснув. Прокинувшись серед ночі, він почув, як вітер шелестить у ялинках за хатою і як хвилі накочуються на берег озера, а тоді знову задрімав. Уранці дув сильний вітер, високі хвилі набігали на узбережжя, і минуло багато часу, поки він згадав, що серце його розбите. 

Канарка в подарунок

Потяг швидко промчав повз довгий цегляний будинок із садком і чотирма товстими пальмами, під якими в затінку стояли столи. З другого боку простягалося море. Потім колія пішла через улоговину зі схилами з рудого каменю та глини, і море лиш зрідка миготіло далеко внизу, між скелями. 

— Я купила її в Палермо, — сказала американка. — Ми стояли там тільки годину, у неділю зранку. Продавець хотів, щоб йому заплатили в доларах, і я дала йому півтора долара. Вона чудесно співає. 

У поїзді було задушливо; у спальному купе теж душно. Крізь прочинене вікно навіть вітерець не віяв. Американка опустила занавіску — тепер моря взагалі не було видно, не те що зрідка. Навпроти були засклені двері, далі коридор і прочинене вікно, а за ним — запорошені дерева, лискуча дорога і рівні виноградники на тлі сірих пагорбів. 

З десятків високих димарів тягнувся дим — почався Марсель; потяг сповільнив ходу і однією з численних колій в’їхав на вокзал. Він стояв у Марселі двадцять п’ять хвилин; американка купила «Дейлі мейл» і маленьку пляшку мінеральної води. Вона трохи пройшлась уздовж перону, але далеко від вагона не відходила, бо в Каннах, де вони зупинялись на дванадцять хвилин, потяг рушив без сигналу, і вона ледве встигла застрибнути в останній момент. Американка трохи недочувала і хвилювалась, що, може, потяг і дав сигнал про те, що рушає, але вона його не почула. 

Потяг покинув залізничний вокзал у Марселі, і тепер, озирнувшись, можна було побачити не лише колії та димарі, а й саме місто, гавань, кам’янисті пагорби за нею і останні відблиски сонця на воді. У сутінках потяг проминув ферму, що горіла посеред поля. На узбіччі стояли автівки, з будинку повиносили ковдри з подушками та інші речі й покидали на полі. За пожежею спостерігало багато людей. Коли стемніло, потяг прибув до Авіньйона. Пасажири виходили й заходили. Французи, які поверталися до Парижа, купували свіжі французькі газети в кіоску. На пероні стояли чорношкірі солдати. Вони були вбрані в коричневі мундири, високі, з лискучими від електричного світла обличчями. Їхні лиця були чорні-пречорні, а самі вони такі височезні, що з вікна їх ледве було видно на повний зріст. Коли потяг від’їжджав з Авіньйона, негри так і стояли на пероні. З ними був низький білошкірий сержант. 

У спальному купе провідник опустив три полиці й застелив їх. Уночі американка не спала, бо потяг був rapide[39], а вона боялася швидкої їзди серед ночі. Американка лежала на полиці коло вікна. Канарку з Палермо поставили у накритій тканиною клітці подалі від протягу, в коридорі, що вів до вбиральні. За дверима купе світилося блакитне світло, потяг мчав крізь ніч, а американка не спала й чекала, що він от‑от перекинеться. 

Уранці потяг наближався до Парижа; американка вийшла із вбиральні, свіжа, бадьора — дарма що не спала, — типова жителька Америки середнього віку, і, скинувши тканину з клітки й повісивши клітку на сонці, пішла до вагона-ресторану снідати. Коли вона повернулася до купе, полиці вже склали, перетворивши їх на сидіння, канарка стріпувала пір’ячко на сонці, що проникало крізь відчинене вікно, а потяг під’їжджав до Парижа.