Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Не схотів із ним пити, бо той почув про історію з його жінкою, — пояснив господар. 

— Ну то як? — запитав Джон. — Будемо обідати? 

— Будемо, — відповів я. 

Гонка з переслідуванням

Вільям Кемпбелл ще з Піттсбурґа змагався з комедійною трупою у гонці з переслідуванням. Коли відбувається гонка з переслідуванням  — на велосипедах, — учасники стартують одне за одним через певний проміжок часу. Вони їдуть дуже швидко, бо гонка зазвичай обмежена короткою дистанцією, і якщо хтось один сповільнить рух, наступний учасник тут же наздожене його, подолавши відстань, що відокремлювала їх на старті. Як тільки котрогось із велосипедистів «піймають», він вилітає з гонки і мусить злізти з велосипеда й покинути доріжку. Якщо ніхто з учасників не піймався, перемогу здобуває той, хто відірвався від решти на найбільшу відстань. Якщо в гонці з переслідуванням тільки двоє учасників, один зазвичай наздоганяє іншого в межах шести миль. Комедійна трупа піймала Вільяма Кемпбелла у Канзас-Сіті. 

Вільям Кемпбелл сподівався триматися трохи попереду від комедійної трупи аж до Тихоокеанського узбережжя. Допоки він випереджав її в ролі антрепренера, йому платили. Коли комедійна трупа наздогнала його, він лежав у ліжку. Лежав у ліжку й тоді, коли керівник трупи зайшов до його кімнати; а коли той пішов, він вирішив, що може ще трохи полежати. У КанзасСіті було дуже холодно, і він не квапився йти на вулицю. Йому не подобалося Канзас-Сіті. Він дістав з-під ліжка пляшку й приклався до неї. Від випитого полегшало на шлунку. Містер Тернер, керівник комедійної трупи, не захотів випити разом з ним. 

Розмова між Вільямом Кемпбеллом і містером Тернером вийшла трохи чудернацька. Містер Тернер постукав у двері. Кемпбелл гукнув: «Заходьте!». Ввійшовши до кімнати, містер Тернер побачив одяг на кріслі, відкриту валізу, пляшку на стільці коло ліжка й людину, яка лежала на ліжку, з головою накрившись покривалом. 

— Кемпбелл, — сказав містер Тернер. 

— Ти не можеш мене звільнити, — мовив Вільям Кемпбелл з-під покривала. Під ним було тепло, біло й затишно. — Ти не можеш мене звільнити тільки тому, що я зліз із велосипеда. 

— Ти п’яний, — сказав містер Тернер. 

— Це точно, — відповів Вільям Кемпбелл, говорячи просто через покривало й торкаючись тканини губами. 

— Бовдур, — сказав містер Тернер. 

Він вимкнув світло. Жарівка горіла всю ніч. А вже настала десята ранку. 

— П’яний бовдур. Коли ти дістався до міста? 

— Вчора ввечері, — відповів Вільям Кемпбелл через покривало. Йому подобалось так говорити. — Ти колись розмовляв через покривало? 

— Не грай вар’ята. Тут нема нічого смішного. 

— А я й не граю. Я просто говорю через покривало. 

— Я бачу. 

— Можеш іти, Тернере, — сказав Кемпбелл. — Я більше на тебе не працюю. 

— Ти вже й це знаєш. 

— Я багато чого знаю, — відповів Вільям Кемпбелл. Він стягнув з голови покривало й подивився на містера Тернера. — Я стільки всього знаю, що можу дивитися тобі в очі. Хочеш почути, що я знаю? 

— Ні. 

— То й добре, — сказав Вільям Кемпбелл. — Бо насправді я нічого не знаю. Я просто так сказав. 

Він знову натягнув покривало на голову. 

— Як добре під покривалом, — мовив він. 

Містер Тернер стояв біля ліжка. Це був чоловік середнього віку, з черевцем і голомозий, який мав чимало всяких справ. 

— Ти б зупинився тут, Біллі, й підлікувався, — сказав він. — Якщо хочеш, я можу тебе влаштувати. 

— Не хочу я лікуватись, — відповів Вільям Кемпбелл. — Не треба мені ніякого лікування. Я й так щасливий. Я все життя щасливий. 

— Скільки це вже триває? 

— Оце так питання! — Вільям Кемпбелл вдихав і видихав через покривало. 

— Скільки ти вже пиячиш, Біллі? 

— Хіба я не робив свою роботу? 

— Робив. Я просто питаю, скільки ти вже пиячиш, Біллі? 

— Не знаю. Але мій вовк уже вернувся, — він торкнувся покривала язиком. — Тиждень, як вернувся. 

— Та що ти вигадуєш! 

— Нічого не вигадую. Мій любий вовчик. Як тільки я випиваю, він виходить з кімнати. Терпіти не може спиртного. Бідолаха, — він крутив язиком по покривалу. — Гарний вовчик. Такий, як і завжди. 

Вільям Кемпбелл заплющив очі й глибоко вдихнув. 

— Тобі треба лікуватися, Біллі, — сказав містер Тернер. — Кілі тобі сподобається. Там непогано. 

— Кілі, — повторив Вільям Кемпбелл. — Це недалеко від Лондона. 

Він заплющив очі й знову розплющив, торкаючись віями покривала. 

— Люблю покривала, — сказав він і подивився на містера Тернера. — Послухай, ти думаєш, я напився? 

— Так воно і є. 

— Ні, не напився. 

— Напився до білої гарячки. 

— Неправда, — Вільям Кемпбелл обгорнув голову покривалом. — Моє покривальце, — сказав він і легенько на нього дихнув. — Гарненьке покривальце. Ти любиш мене, покривальце, правда? І все це входить в ціну кімнати. Точно як у Японії. Ні, — мовив він. — Послухай, Біллі, дорогенький Пролаза Біллі, я маю для тебе сюрприз. Я не п’яний. Я нашпигався по самі вуха. 

— Та ну, — сказав містер Тернер. 

— Подивись, — Вільям Кемпбелл підкотив правий рукав піжами і висунув з-під покривала руку. — Глянь сюди. 

Уся рука, від зап’ястя до ліктя, була вкрита темно-синіми цятками, оточеними блакитними кільцями. Кільця мало не налізали одне на одне.