Чоловіки без жінок та інші оповідання

— Надають, але не так, — відповів Гоґан. — Вони подумають, що він узагалі не тренувався. А це зіпсує нашому табору ім’я. 

— Ти чув, що про нього казали репортери? 

— Ще б не чув! Казали, що він у жахливій формі. Що його не можна випускати на ринг. 

— Ну, вони ж завжди помиляються, еге ж? — сказав я. 

— Ага, — підтакнув Гоґан. — Тільки не цього разу. 

— А звідки вони, в біса, знають — у формі хтось чи не в формі? 

— Не такі вони вже йолопи, — відповів Гоґан. 

— Вони вміють хіба когось заклювати, як ото Вілларда в Толедо. Тепер той Ларднер всі розуми поїв — а спитайте його, що він тоді наговорив про Вілларда в Толедо. 

— Та його тоді не було, — відповів Гоґан. — Він пише тільки про великі бої. 

— Мені на них начхати, — сказав я. — Що вони, до дідька, взагалі знають? Писати, може, і вміють, а знають що? 

— Джек узагалі не в формі, правда? — запитав Гоґан. 

— Правда. З ним усе скінчено. Тепер треба тільки, щоб Корбетт його заклював, і все — кінець. 

— Ну, Корбетт його і заклює, — сказав Гоґан. 

— Ясно. Мови нема. 

Тієї ночі Джек теж ока не склепив. Наступний день був останній перед боєм. Після сніданку ми всі вийшли на ґанок. 

— Про що ти думаєш, Джеку, коли не можеш заснути? — запитав я. 

— Ет, хвилююсь про всяке, — відповів Джек. — Про свій будинок у Бронксі, про віллу у Флориді. Про дітей. Про жінку. Часом згадую поєдинки. Подумаю про ту жидівську пику Річі Льюїса і стаю злий як чорт. Я маю трохи акцій, і про них теж хвилююсь. Про що я тільки не думаю! 

— Що ж, — мовив я, — завтра ввечері все скінчиться. 

— Ага, — відповів Джек. — Від такої думки завжди легшає, правда? От завтра ввечері все візьме й налагодиться. Саме собою, ага. 

Він цілий день ходив насуплений. Ми не тренувалися. Джек трохи порозминався. Побоксував кілька раундів із тінню. Та все одно мав кепський вигляд. Пострибав недовго через мотузку. Він навіть не спітнів. 

— Ліпше б узагалі не займався, — сказав Гоґан. Ми стояли, спостерігаючи, як Джек стрибає через мотузку. — Він хоч колись пітніє? 

— Ні. 

— Думаєш, у нього сухоти? Але ж він завжди легко набирав вагу, правда? 

— Нема в нього ніяких сухот. Він просто висох. 

— Він мав би пітніти, — мовив Гоґан. 

Джек наблизився до нас, стрибаючи через мотузку. Він стрибав перед нами вгору і вниз, вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім стрибком. 

— Ну? — запитав він. — Всі кості перемили? 

— Я б на твоєму місці перестав займатися, — сказав Гоґан. — Потім не матимеш сили. 

— Ото біда буде! — відповів Джек і пострибав подалі від нас, гучно ляскаючи мотузкою об землю. 

По обіді на фермі з’явився Джон Коллінз. Джек був нагорі у своїй кімнаті. Джон приїхав з міста автомобілем. Привіз зі собою кількох друзів. Автівка зупинилась, усі вийшли. 

— А Джек де? — запитав мене Джон. 

— У себе в кімнаті, лежить. 

— Лежить? 

— Ага, — кивнув я. 

— Як він? 

Я глянув на двох хлопців, які приїхали разом із Джоном. 

— Це його знайомі, — пояснив Джон. 

— Погані в нього справи, — сказав я. 

— А що сталося? 

— Не спить ночами. 

— Чорт, — сказав Джон. — Той ірландець вічно не може заснути. 

— Він не в формі, — мовив я. 

— Чорт, — сказав Джон. — Він ніколи не в формі. Я з ним десять років, і він ще ні разу не був у формі. 

Хлопці, що приїхали з ним, розсміялися. 

— Це містер Морґан і містер Стайнфелт, — промовив Джон. — А це містер Дойл. Він тренує Джека. 

— Приємно познайомитися, — сказав я. 

— Ходімо нагору до нього, — мовив хлопака на ім’я Морґан. 

— Ага, погляньмо на нього, — відповів Стайнфелт. 

Ми всі пішли нагору. 

— А Гоґан де? — запитав Джон. 

— В амбарі зі своїми клієнтами, — відповів я. 

— Багато в нього тут людей зараз? — поцікавився Джон. 

— Тільки двоє. 

— Спокійно тут, еге ж? — сказав Морґан. 

— Ага, — кивнув я, — дуже спокійно. 

Ми зупинились біля кімнати Джека. Джон постукав у двері. Тиша. 

— Може, він спить, — сказав я. 

— Якого дідька він спить серед білого дня? 

Джон крутнув ручку, і ми всі зайшли всередину. Джек спав на ліжку. Він лежав, уткнувшись обличчям у подушку й обійнявши її обома руками. 

— Агов, Джеку! — гукнув його Джон. 

Голова Джека заворушилась на подушці. 

— Джеку! — повторив Джон, схилившись над ним. 

Той ще глибше заховався у подушку. Джон торкнувся його плеча. Джек сів і витріщився на нас. Він був неголений і мав на собі старого светра. 

— О Господи! Для чого ви мене збудили? — запитав він Джона. 

— Не злись, — відповів Джон. — Я не хотів тебе будити. 

— Ну ясно, — сказав Джек, — ясно, що не хотів. 

— Ти знайомий з Морґаном і Стайнфелтом, правда? — запитав Джон. 

— Радий вас бачити, — відповів Джек. 

— Як чуєшся, Джеку? — запитав Морґан. 

— Нормально, — мовив Джек. — А як я, до біса, маю чутися? 

— Виглядаєш добре, — сказав Стайнфелт. 

— Ага, прекрасно, — відповів Джек. — Послухай, — обернувся він до Джона. — Ти мій агент. І добряче на мені заробляєш. То якого дідька ви сюди не приїжджаєте, коли тут з’являються репортери? Чи ви хочете, щоб ми з Джеррі з ними говорили? 

— У мене Лью бився у Філадельфії, — пояснив Джон. 

— А мені що з того? — відповів Джек. — Ти мій агент. І добряче на мені заробляєш, правда? У Філадельфії ти не мені грошенята загрібав, еге ж? То якого дідька тебе тут нема, коли тебе треба? 

— Гоґан був тут.