Драматичні твори

Хламушка. От так історія... попали з дощу та під ринву. Відьми цілого світу... хап його зверху. Але дарма, це, мабуть, все одно, як на курорті, бачили ми там і таких жінок, безпритульного нічим не здивуєш.

Маруся. Мені страшно. (Бере за плече Хламушку.) Коли б вони нас не зачепили.

Хламушка. Ану, нехай попробують. Ми самі їх зачепимо. Я цих баринь знаю, як побачать безпритульного, то не знають куди тікати, білі дуже, побоюються.

Зліва зверху одна за одною влітають жінки в плащах, скинувши які, вони залишаються в блискучих і досить оголених оздобах. їх чимраз більшає, і, нарешті, вони заповняють всю авансцену.

П е р ш а. Чому нікого немає? Чому ніхто нас не вітає?

Хламушка. Ну, я ж казав, що це неначе на курорті. І одьожа підходяща. Зовсім, як жінки наших відповідальних та напіввідповідальних товаришів.

Друга. Що за непуття! Ні оркестри, ні церемоній-мейстра, ані жодного чорта! Та що вони позасинали там, чи що?

Хламушка. А що ж... Послухали б ви тієї доповіді, то й ви б заснули.

Третя. Якийсь... обшарпанець... спитайте його, медам, у чому діло.

Перша (до Хламушки). Гей, ти, голоколінець! Де цариця, чому нікого немає?

Хламушка. Я хоч і голоколінець, а все ж не такий голий, як ви. Ви хоч би по розверстці²⁷ мануфактури дістали, а то так і видно, що нетрудовий елемент.

Перша. Як ти смієш, хіба ти не знаєш, хто я така! Я — Золота Мрія, любов чотирьох країн світу. Мене кохають скрізь: на Півдні, на Сході, на Заході і на Далекій Півночі... Білі, жовті та чорні люди тремтять неситою жадобою, коли чують улесливий дзвін моїх золотих бубонців.

Друга. Я — Спокуса, любов чотирьох темпераментів! Мене кохають всі люди: палкі й холодні, хмурі і жовчні, сотні тисяч очей горять неситою жагою, коли перед ними блищить і вабить їх моє невловиме тіло.

Третя. Я — Дезіре, любов чотирьох людських віків... Я — мрія про щастя, яку кохають діти, юнаки, змужнілі та старі люди...

Четверта. Я — Фільма, любов чотирьох класів, мене кохають без міри всі класи світу: аристократи, буржуї, робітники й селяни. Усіх однаково чарує моя електрична усмішка.

Хламушка. А я вже думав, що вона з четвертого класу гімназії. Але скільки любовей, мабуть, є великий попит на цей товар.

Маруся. Ходім скоріше, я боюся цих жінок...

Жінки помічають Марусю і оточують її, розглядаючи з презирством її скромну чорну постать.

Перша. Але дивіться, медам, що це за мізер'на постать. Як вона сюди попала?

Друга. Це, певно, якась наймичка. Неподоба, що сюди пускають всяку шпану.

Третя. Послухайте!.. Ви!!. Що ви тут робите? Вам, певно, треба на кухню.

Перша (смикаючи хустку і сукню в Марусі). Ні, ні. Вона, мабуть, теж зібралась на бал, дивіться, які пишні шати!.. Ха-ха!..

Четверта. Невже ти не бачиш, мила, що ти не туди потрапила?

Перша. Треба сказати, щоб її зараз же вивели.

Торсають Марусю.

Маруся. Пустіть мене, здається, я вас не чіпаю.

Увіходить Фанфаріель і протовплюється через юрбу жінок, що радо

його вітають.

Фанфаріель. Бонсурр, медам. Ви вже зібрались... цариця скоро вийде. (Підходить до Марусі.) Пардон, медам, у чому річ? Що це за дівчина і чого ви її оточили. (До Марусі.) Що вам тут треба, моя мила? Ви, мабуть, когось шукаєте. Хто ви така?

Хламушка. Влопались.

Маруся. Я... я бідна українська акторка. Я хотіла пройти трохи далі, але мені не дають ходи та обіжають усі ці Любові — багато різних Любовей усіх країн... Сміються, знущаються з мене.

Хламушка. Щира правда, товаришу кондуктор! Ми ж нікого не чіпали.

Фанфаріель. Так ви акторка! Яка приємна нагода. Адже ж мені якраз потрібна акторка для одної п’єски, що я написав. Дуже радий. Ну, то ходім скоріше, я вам все розкажу.

Маруся. Але я... я, право, не знаю.

Фанфаріель. Все, все пізнаєте. Ходім. Дуже радий вас бачити. (Хутко виводить Марусю.)

Хламушка йде за ним.

Повне освітлення. Музика. Дами поспішно займають місця, звільнивши

Середину зали.

З’являється церемоніймейстер з жезлом та інші пекельні чини, усі в золотих шатах з нашитими чорними козлами. Увіходить Ліліт і займає своє місце на троні. Вона в найпишніших шатах свого царського сану: спокусливе вбрання архаїчного східного стилю, діамантові та золоті блискітки якого ледве прикривають її тіло. На лівій нозі золота туфля.

Фанфаріель. Все готово, царице, накажете починати бал?

Л і л і т. Починайте.

Починається великий балет.

Раптом чути великий гуркіт та галас.

Голос Марка за коном: «Зараз же пустіть мене сюди! Я йому покажу, як дурити мені голову!»

У ту ж мить Марко вдирається в залу, відбиваючись від кількох чортів, що його затримують.

Марко. Я вам покажу, як розводити тут бюрократизм та тяганину! Зараз же подати мені мої вагони!

Ліліт (сміється). Та тихше-бо, Марку! Чи можна ж так бешкетувати!