Драматичні твори

Карфункель (що відійшов був до стола, зігнувшись і тримаючись за щоку, тепер обертається розгніваний, забувши навіть про зубний біль). А, натиск на інтелігентну людину! Дас іст юбермесіг! О, я дуже хотів, щоб хтось справді натиснув на вас — на руський інтелігент — і змусив вас робити. Працювати. Працювати, а не мріяти про краще життя, не ворухнувши пальцем, щоб його завоювати, здобути!

Юркевич. Неправда! Не наша провина, що нам не дають працювати!

Карфункель. Вам не дають! Ві самі єсть лежебок і ледар — ві, руський інтелігент! Ві чекаєте десять років там, де потрібні хвилини. Ось і тепер ві пошкодуваль для хворій людина двадцять чотири хвилини — нікчемні хвилини вашого життя. Ві говоріль, що двадцять чотири хвилини не досить, щоб розв’язати паршивий чемодан? А ві знаєте, що таке час? О, я довго вивчав проблему часу і дещо розумію в житті. Ві чули коли-небудь про «закон тісного часу», повного, як склянка з водою?

Юркевич (береться за голову). Закон тісного часу! Хіба час може бути тісний? Це ж не черевик, щоб бути тісним або завеликим.

Карфункель. Ві й цього навіть на зналь! Ві десять років мріяли про такий пустий подія, як поїхати за кордон. А ві знаєте, скільки подій може вміститися в один півгодина, якщо вони захочуть потіснитись? Не знаєте? Ну, звісно, для вас потрібні роки, щоб діждатись один подія. Коли ві одер-жаль листа або ночуваль в чужий жінка, ві вважаль, що це величезний подія, якої стане на чотири роки!

Юркевич. Це божевілля! Прощавайте, я не маю часу слухати ваші теревені.

Карфункель. Ві не маєте часу? Та невже? (Виймає з кишені годинника і починає його накручувати, той мелодійно грає.) А ваші двадцять чотири хвилини, яких ві для мене пошкодуваль. Стережіться — ха-ха! — щоб в них не понала-зиль події, від яких ві так старанно ховалься. О, ві ще не зналь, скільки подій може трапитись за двадцять чотири хвилини! За цей час можна знайти щастя, можна втратити щастя, можна покохати на все життя. Так, так, можна навіть умерти — або кого-небудь убити — і все за ті самі двадцять чотири хвилини. А не те що розв’язати чемодан. Ха-ха! Ну, ну, побачимо, чи пощастить вам зберегти для себе ці двадцять чотири хвилини, яких ві для мене пошкодуваль. (Виходить, тихо сміючись.)

Юркевич (очманілий, падає на стілець). Знайти щастя^ втратити щастя... покохати на все життя... кого-небудь убити... (Зривається на рівні ноги.) Диявол! Це якийсь кошмар*

краще піти на перон. (Надягає пальто і з зусиллям тягне свій чемодан до дверей.) Мерщій на повітря!

III

Але двері розчиняються і входить Софія Петрівна, дама років ЗО, брюнетка, в чорному манто і вуалі, яку вона відкидає нетерплячим рухом

руки.

Юркевич (злякано). Софія Петрівна! Ви! Ви!

Софія Петрівна. Не сподівалися? Не чекали?-

Юркевич. Я... я дуже радий... Я не знав, що ви повернулися, з села... Добрий вечір, моя дорога!

Софія Петрівна (не приймаючи його руки). Справді, ви не знали? Ви гадали, що я на дачі і ні про що не довідаюсь і ви встигнете спокійно поїхати? Встигнете поїхати з вашою... коханкою, з цією Марусею, або я вже не знаю з ким.

Юркевич. Та господь з вами! Якою Марусею? Я ж один — зовсім один!

Софія Петрівна. І ось я довідалась — яка невдача! Але нехай ви мене розлюбили, нехай не любили ніколи — це я готова пробачити, готова. Але чи подумали ви про мій гонор, чи подумали ви про те жахливе...

Юркевич. Але, запевняю вас, дорога Софіє Петрівно! Соню!

Софія Петрівна. Що я пережила за ці хвилини! Ціле місто говорило про вас, на всіх перехрестях кричали про ваш від’їзд, і лише я — одна я — нічого не знала. (Ламає руки.) Який сором! Яка ганьба!

Юркевич (у розпачі). Але я дійсно їду в Париж на виставку, невже ж це такий злочин? Це якийсь кошмар — справжній зубний біль...

Софія Петрівна. А ця ваша Маруся, яка з вами їде, це теж кошмар? Теж зубний біль?

Юркевич. Але присягаюся вам усім святим...

Софія Петрівна. Не брешіть. Марія Іванівна мені все (сідає і плаче, затулившись хусткою), все... розказала. Облиште... не чіпайте мене!

Юркевич. Та це ж неправда, брехня! Соню, моя дорога, заспокойся, благаю тебе, Соню! Господи! Справді, краще розв’язати три чемодани, чотири, двадцять чемоданів і скринь.

Софія Петрівна (підводиться). Тікати крадькома, тікати від мене, яка віддала йому все, що може віддати жінка!

Юркевич. Соню! Благаю тебе! (Озирається.) Скандал — зараз поїзд.

СофіяПетрівна. Любов, душу, честь! І теиер, коли всі говорять про мій скандал... А! Хтось іде! (Опускає вуаль.) Тікати з іншою, з першим дівчиськом...

Юркевич (у розпачі). Та їй-бо ж це неправда! Я один — невже ти не віриш?