Драматичні твори

Входить Ліда, дуже молода, гарненька дівчина, з рудувато-золотавим волоссям. Вона підходить до столу і поправляє зачіску перед дзеркалом, після чого теж простує до «дамської кімнати». Юркевич кидається до неї.

Юркевич. Кого я бачу! Лідочко! Лідіє... Павлівно! Ліда (обертається). Ах! Олексію... Семеновичу! Юркевич (бере обидві її руки). Боже мій!.. Ви, ви! (Цілує її руки.) Ви тут! Яким вас вітром сюди занесло?.. Лідо!

Ліда. Невже ви мене пам’ятаєте?

Юркевич. Вас дивує моя сміливість і ніжність моїх слів! І справді, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки знаю! (Бере її за руки і садовить поряд себе в крісло.) В своєму житті я знав вас лише чотири місяці, навіть менше,— і це здається такою далекою казкою. З того часу я не бачив вас цілі два роки. І тільки згадував потім кожну хвилину, яку я прожив біля вас так близько, а насправді так далеко...

Ліда. Ви... ви самі не хотіли.

Ю р к е в и ч. І коли мене перевели з Курська і я прощався з вами і хотів сказати вам так багато... ви простягнули мені МОВЧКИ руку, ДИВЛЯЧИСЬ кудись убік. І Я ПІШОВ... ПІШОВ;

назавжди. І раптом ми почали писати одне одному, і запізніла ніжність спалахнула таким нестримним полум’ям! А потім припинилось і листування...

Л і д а. Я була в Петербурзі... на курсах. (Чути третій дзвінок, поїзд, що стояв під вікнами, рушає.)

Юркевич. Якби ви знали, скільки разів я мріяв про нашу зустріч, і раптом сьогодні... Ну, скажіть же, скажіть, чому нічого не можна прочитати у ваших очах? Невже ви тоді не бачили, що я був безумно, до нестями в вас закоханий?

Л і д а. І все-таки поїхали... поїхали назавжди.

Юркевич. Поїхав, поїхав... А чому ж ви не сказали мені —- зостанься?

Л і д а. Ах, Олексію Семеновичу, що минуло — не вернеш. Та й я тепер уже не та. Ці роки... Петербург, курси багато чого мене навчили, багато на що розкрили очі.

Юркевич. Але як ви сюди потрапили? Ви ж знаєте — це моє місто.

Л і д а. Тут живуть наші родичі.

Юркевич. Так, пам’ятаю, пам’ятаю. Але це, здається десь на селі.

Л і д а. Так, за десять верст — у Полинівці.

Юркевич. Чому ж ви самі?

Л і д а. Я не сама — там мама і Катя. А ви виїжджаєте?

Юркевич. Уявіть собі, така досада! Два роки мріяв побачитись з вами, а тепер, коли ця радість прийшла, я мушу через десять хвилин поїхати, і поїхати так далеко!

Лід а (сумно). Там знайдете іншу радість — кращу за цю.

Юркевич (глибоко схвильований). Іншу радість! Лідо! Лідо! П’ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радості. Усміхнулася доля: один багатий пан дав мені одне... одне доручення і, уявіть собі, три тисячі карбованців за пусту комісію. Три тисячі карбованців, щоб з’їздити в Париж і привезти йому одну... одну річ. Ви пам’ятаєте, як я мріяв поїхати за кордон — і раптом така нагода! Але тепер — але тепер, Лідо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дійсно, як казав той німець, «закон тісного часу», коли події тіснять одна одну. Лідо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?

Л і д а. Так... дуже надовго. Я виходжу заміж.

Юркевич (підводиться). Заміж? Боже мій, коли, за кого? Лідо!

Л і д а. За одного тутешнього земця ⁷—з Полинівки. Я познайомилася з ним у Петербурзі. За Котельникова.

Ю р ке в и ч. За Котельникова! За цього демагога! І ви його любите?

Л і д а. Нас зв’язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. І насамперед — поважати людей, які боролися за правду.

Юркевич. Ну, звичайно, де ж мені рівнятися з цим борцем! Його ж переслідували, він був на засланні, в тюрмі! Так, я пам’ятаю — вас же завжди поривало до революції і тому подібних речей.

Лід а (хоче йти). Пробачте, Олексію Семеновичу, мені вже пора. Прощайте!

Ю р к е в и ч. Ні, це якийсь кошмар, дійсно якась тіснота подій! Коли ж ваше весілля?

Л і д а. В п’ятницю.

Юркевич. Як! У п’ятницю? Через три дні?

Лід а. Та пізніше ж не можна — починається піст

Юркевич. Ні, це щось безглузде! Я через п’ять хвилин поїду, а ви через три дні виходите заміж! Від цього, справді, стає тісно в мозку, в нещасній моїй голові! І це після двох років розлуки, двох років невгасимої мрії про вас! І ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лідо? Невже ж ви ніколи про неї не чули, хоч-а б з ваших газет?

■Л і д а (підводиться схвильована). Любов... любов. Це занадто велика розкіш, Олексію Семеновичу. Тисячі людей не мають хліба, а не те що любові!..

Юркевич. І все-таки люблять. Як не соромно вам зрікатися любові —- вам, молодій, принадній. І невже ж ви нікого не кохали? Хоча б тоді — в Курську?

Л і д а. Навіщо ви говорите мені це, Олексію Семеновичу? Якщо ви самі не бачили, то хіба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тільки мовчу — я не вмію переживати так поетично, так музикально. Якщо ви тоді не вгадали... (Зітхає й одвертається.)