Драматичні твори

Юркевич. Так, звичайно,— вибачте мою необізнаність. Але все ж таки — двадцять тисяч карбованців за одну курку!

Лундишев. За одну курку, за одну курку! Ви краще скажіть, згоджуєтеся ви чи ні?

Юркевич. Дозвольте, але ж я їду для розваги, для відпочинку, а в такому разі мені доведеться зразу повернутись та ще... з куркою. Можете собі уявити?

Лундишев. Пусте, дурниці! Проїздитесь за один тиждень — і можете знову в Париж. Я знаю, ви людина молода, небагата — на дорогу і за комісію пропоную вам три тисячі — згода?

Юркевич. Три тисячі! Мені! Та це ж ціле багатство!

Лундишев (сміється). Ну, от бачите, значить, по руках. Сердечне спасибі, мій дорогий. Ну, то ось вам пакет — тут рівно двадцять три тисячі карбованців. Там усе зазначено — і адреса, і все інше. (Віддає пакет.) Дуже радий! (Потискує йому руку.) Дуже радий!

Юркевич. Але, справді, мені навіть соромно. Це вже дійсно арабські казки!

Лундишев. Принцеса Буль-Буль ель Газар, ха-ха-ха! Нічого, нічого, не турбуйтеся. Головне, привезіть мені цю жар-птицю — ви ж знаєте, що за це завжди належить нагорода. Ну, значить, адьє — щасливої дороги! До речі, пардон, трохи не забув. Ви, мій любий, у курівництві, звичайно, профан. То ось я написав вам кілька інструкцій. Дуже прошу вас, догляньте, будь ласка, курочку, щоб вона, боронь боже, не захворіла в дорозі.

Юркевич. Ну, звичайно, звичайно... Вживу всіх заходів.

Лундишев. Насамперед, зрозуміла річ, приміщення. Кліточку треба чистити двічі на день. Далі треба підсипати їй пісочку, соснових шпильок, попелу. Потім харчування. Давайте їй овочі, салат, цвітну капусту, котлети, а ще краще— нехай поклює пшенички. Ви, мій любий, робіть так: на обід давайте їй котлетку і трошки гречаної каші з салатом, а на сніданок і на вечерю нехай поклює пшенички або пшона. П’є вона, звичайно, чисту воду і молочко. Да, давайте їй трохи вапна і товченої шкаралупки. А головне, мон шер, протяги — бережіть її від протягів, мій любий! Візьміть окреме купе першого класу.

Юркевич. Звичайно, звичайно, не турбуйтеся — зроблю все.

Лундишев. Ну, то бувайте, адьє! Оревуар! Мені ще треба до начальника станції — я ще заскочу. До речі, краще, коли це все залишиться між нами — почнуть, розумієте, ахати — ось не гірше за вас — двадцять тисяч курка! Двадцять тисяч курка! Ах! Ах! Я навіть жінці не говорив про це. Так краще. (Іде до дверей.) Бон шанс!

Юркевич. На все добре.

Лундишев (повертається). Да, трохи не забув — блохи! Це вже не в службу, а в дружбу,— пошукаєте в неї, мій голубе, бліх, якщо ця капость заведеться. Якщо в неї буде погано с шлунком — дайте їй трошки червоного вина. Ну, я йду.

Бере руку Юркевича і потискауе. В цю хвилину двері тихо відхиляються, і в них заглядає Софія Петрівна, яка чує дальші слова розмови.

Дивіться ж, мій рідний, бережіть мою принцесу, мою любу втіху. Доручаю її вам, мою руденьку красуню!

Софія Петрівна. А! Так от його правда! Принцеса! Руденька, красуня! Я так і знала!

Юркевич. Неодмінно, неодмінно. Буду берегти, як зіницю ока.

Лундишев. Пам’ятайте ж, візьміть окреме купе першого класу. Якщо вона схоче купатися — нехай купається. Та ви й самі витирайте їй часом груди і ніжки.

Софія. Петрівна. Який цинізм!

Лундишев. Та за одним заходом пошукайте в неї бліх.

Софія Петрівна. Ні, це вже занадто! Постривай же, негіднику! (Зникає.)

V

Лундишев. Ну, я пішов. Адьє! (Виходить.)

Юркевич (сам). Яке щастя, яке чарівне щастя! Три тисячі карбованців, воля, радість, життя! Та це ж можна

послати до біса прокляту гімназію,— два роки подорожувати, побувати в Італії, надрукувати мою книжку. Боже, яке щастя! О, моя люба курочка, дорога принцеса Буль-Буль! Чути далекий протяжний гудок паровоза.

Яке щастя — не знати ніяких турбот і тільки слухати цей далекий зазивний гудок паровоза. Тихий вечір, м’яка канапа, а там, за відчиненим вікном, догоряє зоря, пливуть голубі поля, летять золоті іскри і так п’янкувато пахне ароматним березовим димом,— а паровоз усе біжить і біжить, і дзвінкЙ кричить, і будить далеку луну, і так солодко завмирає серце. А попереду чарівний, широченний світ... Золоті вогні Парижа... палаци, музеї, жінки, нескінченне свято мистецтва. А далі Італія, Венеція, тихі канали, чорні гондоли... море. Ні, це якась казка! Мерщій на повітря, поки я не прокинувся! (Хапає чемодан і тягне його в двері.)

Цієї хвилини чути гучний дзвінок і видно, як на перон влітає поїзд, з блиском і гуркотом проходячи повз вікна. Двері розчиняються, і входять 2 — 3 пасажири з клунками і чемоданами. Зараз же вбігає ще один і кричить: «Ходім мерщій — це на другій путі, а я вас шукаю», після чого всі спішно

виходять.

Входять дві дами, за ними носильник тягне цілу гору багажу. Дами проходять в «дамську кімнату».

Носильник (на ходу). Зараз, пане, заберу ваші речі. Не звольте турбуватися, ваш трохи спізнюється.