Драматичні твори

Карфункель (дивиться спідлоба на Юркевича). Який даваль вам сім років тому маленький лекцій про руський інтелігент і про закон тісного часу. І навчиль вас цінувати кожну хвилину життя.

Юркевич. Чорт би забрав ваші лекції! Вони мені дорого коштували. Це не лекції, а чаклунство. Я й досі тремчу, коли згадую той вечір.

Карфункель. Та при чому ж тут я? Я тільки скромний учений і механік — дзигармайстер. Я ж казав вам тоді, що дещо розумію в житті, в часі і в його законах. Ну, то нема нічого дивного, що я вмію приманіль собака з-за грубки — ден гунд аус дем офен льокен.

Юркевич. Так, але звідки ви знали, звідки ви це все знали?

Карфункель. Знали? Що я зналь?

Юркевич. Звідки ви знали, що зо мною трапиться стільки пригод, таких незвичайних і трагічних?

Карфункель. Ну, то це ж простий математика, звичайний розрахунок, закон. Події або трапляються дуже рідко, або сунуть цілий юрба. Життя, як колода карт — козирі або йдуть один за один, або їх зовсім немає. Час буває або пустий — цілий рік без подій,— або тісний від різних пригод, що налазіль один на один і валілься, як сніг на голова.

Юркевич (задумливо). Справді, це так і, мабуть, дуже просто. Але звідки ж ви знали, що саме тоді, що саме того вечора звалиться на мене стільки пригод?

Карфункель. Ну, то це вже зовсім не трудно. Адже ж ві самі казаль, що багато років проживаль дуже нудно.

І раптом поїхаль за кордон. Ну, для уважний око це вже багато значить. Я зрозуміль, що для вас починалься смуга тісних часів — коли події доганяють один одна і йдуть як зграя риб, що збиралься викидать ікру.

Юркевич. І знову нібито правда... Але тоді це виходило так, неначе ви самі наслали на мене ці пригоди, щоб відплатити за мою байдужість, коли у вас боліли зуби. До речі, як ваші зуби тепер? Зараз'у мене є ці краплі — хочете?

Карфункель. Зальбадерей! Дурний балакня! Можете крапаль їх собі на язик. Мені тепер потрібний поїзд, а не краплі.

Юркевич (сміється). Точнісінько, як мені тоді. Наші ролі перемінилися, майн гер. Тепер я можу вам порадити не поспішати і не дуже покладатися на час. У нас він тепер надто тісний — революція, війна...

Карфункель (розсердившись). Зальбадерей! Хіба можна рівняль? їх бін дер майстер дер цайт! Я сам єсть майстер мого часу. Я його трималь у мій рука і рушиль мої години, як бажаль.

Юркевич. Стережіться, майн гер. У нас є майстер дужчий за вас.

Карфункель. Зальбадерей! Пустий балакня.. Немає майстер дужчий, ніж я.

Юркевич. Єсть, майн гер,— це наша революція. Вона зупинила всі дзигарі, всі годинники окремих людей і змусила їх жити і вмирати по її великих дзигарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи ні. Вона припинила назавжди спокійне, ліниве життя, яким ми досі нудилися. О, нам уже не нудно — стільки подій і пригод наслала вона на нас, перед якими і ваш зубний біль і мої пригоди в той вечір тільки дитяча гра... Тепер ми знаємо і без вас, що таке насправді тісні часи!

Карфункель. Зальбадерей! Революція потрібний для вас, для гнилий руський інтелігент, щоб виганяль із вас байдужість і безділля. Вона ще мало вас біль,— мені вона не страшний і не потрібний. (Сердито виходить.)

Юркевич. Не до вподоби. Стривай, лібер гер, ти мені насипав тоді перцю в печінки, не довелося б і тобі...

III

Входить граф Лундишев у супроводі носильника, що тягне за ним цілу гору чемоданів. Граф змінився порівняно мало.

Лундишев. Раз, два, три, чотири — здається, всі. Ці два тягни в багаж. Та мерщій повертайся! На білети — живо!

Носильник. Не звольте турбуватися. Встигнемо. (Виходить.)

Лундишев. Тобі, звичайно, нема чого турбуватися. Сам, мабуть, більшовиків ждеш не діждешся. Фу! (Бачить Юркевича.) Кого я бачу! Це ви, мсьє Юркевич? Яка зустріч!

Юркевич (сухо). Пробачте, але мені здається, що після всього, що тоді... що тоді було...

Лундишев. Ну, що там згадувати... З того часу ми стільки пережили, що таке маленьке непорозуміння..

Юркевич. Справді, що так... Навіть не віриться, що стільки подій пронеслося над нашим життям...

Лундишев. Так, війна, революція. (Зітхає.) Я вас і не бачив відтоді. Мабуть, були на фронті?

Юркевич. Ну, зрозуміло... А ви кудись виїжджаєте?

Лундишев. Так, зовсім. У Париж, до брата Івана.

Юркевич. Як! А ваш маєток? А ваш знаменитий курник? Невже ви це все покинете?

Лундишев. То це ж усе загинуло, пропало. Садибу спалили, куряче містечко зруйнували. Цілий тиждень усе село варило й смажило моїх курей, безцінних бентамів і китайських курей, племінних півнів по п’ятсот карбованців штука! Ні, з мене досить. Продав усе, забираю все цінне — і в Париж!

Юркевич. Заведете знову свій курник?

Лундишев. Ну, зрозуміло! А ви знаєте, в Парижі знову з’явилась ця курочка — принцеса Буль-Буль. Аякже! Сам читав. Ну, тепер я її, н*апевно, здобуду!

Юркевич. Бажаю вам успіху!

Лундишев. Спасибі. А скажіть, до речі, де тепер ця принадна дівчина з золотими кучерями — ваша Буль-Буль, на яку ви проміняли тоді мою курочку? Здається, ви так само її загубили, як і я свою. Невже ви її потім не зустрічали?