Драматичні твори

Юркевич (схвильовано). Ні. Сім років я марно шукав її по цілій Росії. Кажуть, що вона була на війні, потім, уже після революції, хтось бачив її в Москві. Нібито навіть комуністкою.

Лундишев. Та що ви! А така на вигляд скромна дівчина...

Ю р к е в и ч. І уявіть собі, який випадок: сьогодні, цілком несподівано, одержую від неї листа з Харкова.

Лундишев. Та що ви!

IV

Раптом виникають якісь наростаючі звуки. Чути тривожні дзвінки. Десь схвильовано гуде телефон. Грюкають двері. Через кімнату швидко проходить кілька заклопотаних залізничних службовців і офіцерів.

Лундишев (схоплюється стурбований). Що таке? Якась тривога... Може, боронь боже, на фронті?

Юркевич. Та нічого особливого, заспокойтеся.

Лундишев. Легко сказати заспокойтеся. Кажуть, що наше становище неважне. Чи вірите — хвилини лічу, коли нарешті виберуся з цієї проклятої Росії. Ах, пардон;, я вас перебив. Ну, то що ж далі? Одержали від неї листа...

Юркевич. Так, щойно. Пише, що буде сьогодні тут

з харківським поїздом. Це, значить, через півгодини. Можете судити, який я схвильований. Сім років мовчання і даремних розшуків — і раптом сьогодні доля знову посилає її на моєму шляху!

Лундишев. Хм, доля... Не дуже я в]рю подарункам долі, мій молодий друже. Це, знаєте, бувають такі дитячі цяцьки — відчиняєш таку гарненьку коробочку — думаєш, там цукерок, а звідти — бац! — вистрибує чорт з рогами.

Юркевич. Ну, що це ви, граф, як вам не соромно!

Лундишев. Так, так, мій друже. Адже ж ви не бачили її сім років. Звідки ж ви знаєте, яка вона тепер? Та ще комуністка, спаси господи! Ви ось думаєте, що вона така собі тиха курочка — ціп, ціп, ціп, а вона гам! і відкусила вам голову хе-хе-хе!

Юркевич. Нехай так. За неї і вмерти щастя.

Знову входить той самий поручик. Озирається, підходить до Лундишева.

Поручик. А, ваша ясновельможність! Куди це ви зібрались?

Юркевич відходить і сідає біля столу. Офіціант приносить йому пляшку

пива.

Л у н д и ш е в. Та ось хочу провідати брата Івана в Парижі. А ви як, поручику?

Поручик. Та нічого, граф, не сумуємо. Пульси поки що б’ються.

Лундишев. Так, вам аби тільки дівчата. А ось на фронті, кажуть, не той... (Притишуючи голос.) Чи правда, що був якийсь прорив? Я, знаєте, так хвилююся!

Поручик. Та нічого подібного! Який там прорив?

Лундишев. Адже ж більшовики знову натискають. Кажуть, навіть Орел нібито захопили ¹⁰.

Поручик. Не вірте, ваша ясновельможність, таким нісенітницям. Ми їм недавно так всипали, що не скоро очумаються. Особливо від танків. Від цих танків у червоних всякі пульси завмерли. Туди ж, воювати лізуть!..

Лундишев. Та що ви! Дай-то бог! Як же, говорять, під Кам’яно-Черновською цілий наш кавалерійський корпус розбито?

Поручик. Та хто ж це говорить! їхні ж підпільні агітатори. Думаєте, їх мало? Скрізь нишпорять. Цим тільки і беруть, щоб ворожий тил розкладати. Та от і сьогодні... (озираючись і притишуючи голос) одержано секретне повідомлення, що приїжджає їхня підпільниця — шпигунка.

З харківським поїздом.

Лундишев. Та що ви кажете! Значить, ви за нею? Полювання?

Поручик. Ще б пак! Звір відмітний.

Лундишев. А як же ви її пізнаєте? Вона ж, певно, під гримом — інкогніто?

Поручик. Та ось я чекаю інструкцій. (Дивиться на годинника.) Поки що відоме лише прізвище.

Лундишев. А чого ж вам більше?

Поручик. Ну, то цього якраз дуже мало. Що ж ви думаєте, в неї один паспорт?

Лундишев. Напевно, єврейка?

Поручик. Ні, уявіть собі, росіянка. Якась Званцева.

Юркевич, який прислухався, випускає, зляканий, склянку.

V

Дзвінки. Входить поспішно Карфункель. За ним носильник.

Поручик ходить по кімнаті.

Носильник (до Лундишева). Готово, ваше сіятель ство. Здав.

Лундишев (схоплюється). Ага, чудово, чудово!

Носильник. Не звольте турбуватись. Поїзд запізнюється на тридцять п’ять хвилин. Я зайду через двадцять хвилин. (Виходить.)

Юркевич (підводиться схвильований). Який жах! Ліда.. Ліда.. Що ж робити? Як застерегти її від цієї небезпеки?

Карфункель (до Юркевича). Тридцять п’ять хвилин! Я не можу загубіль півгодини через ваше безладдя. Це неподобство, нечувано, чортзна-що!

Юркевич (не слухаючи). Поїзд запізнюється. На тридцять п’ять хвилин. Значить... значить, є ще час. Але що придумати, що зробити!

Карфункель. Тридцять п’ять хвилин! Я буду скаржитися. Зальбадерей! Я вимагаль!

Юркевич. Та чого ви до мене причепилися! Що я — начальник станції? Я такий самий пасажир, як і ви.

Знову гугнить телефон. Тривожні дзвінки.

Карфункель. Найн, не такий. Я мусиль, іх золь — я мусиль бути тринадцятого числа в Гейдельберг!

Юркевич. Ну, що ж, на те ви майстер часу — зробіть, щоб це було так.

Карфункель. Зальбадерей!

Лундишев. Чуєте, чуєте, знову! Та спитайте ж їх у чому справа, поручику!

П о р у ч и к. Та годі-бо, граф, як вам не соромно! Ви лише сієте паніку. (Спішно виходить.)

Лундишев. Так, добре тобі паніку. Тобі б лише пульси та дівчата. Стривайте! Поручику! (Біжить за ним.)