Драматичні твори

Знову чути протяжний гудок паровоза і тоді зараз же кілька ударів дзвона. Шалімов у найсильнішому зворушенні знову підводиться на своєму ліжку, весь охоплений нестримним поривом, який ще раз підіймає його знесилене

тіло

Шал і м о в. Це вона! Це вона! Я бачу, як вона стоїть біля дверей вагона. Я чую, як вона шепче — «підожди... лідожди... я зараз буду з тобою». Любуша!

Хламушка (намагається його стримати). Заспокойся, ти вбиваєш себе.

Чути гуркіт поїзда, що пролітає повз вікна, кидаючи в темряву зали химерне марево своїх вогнів.

Шал і мов (майже встає, стискуючи руки Хламушки). Любуша! Любуша! Це вона! Вона почула мій заклик, вона йде сюди. Я чую її легкі кроки... вона біжить по дзвінких плитах перону, вона просхягає до мене свої милі ручки. Пустіть же, пустіть мене до *йеї. Любуша, рідна!

За дверима чуТи короткий шум і тоді зараз у залу вбігає Любуша. Не звертаючи уваги на здивовані вигуки, вона кидається з криком «Саша» до Шалімова, і обоє завмерли в безмовних обіймах.

Любуша. Саша!

Ще хвилина, і в залу увіходить Мальванов. Хламушка і професор підходять до нього. Вигуки. Це все відбувається дуже швидко.

Хламушка. Що таке! Любуша! Жива Любуша, Мальванов! Ігор Миколайович! Нічого не розумію.

Ніна. А як же поїзд?

Любуша сіла на стілець біля Шалімова.

Розвидняється.

Любуша. Ну, годі-бо, годі, заспокойся, не плач, мій любий, я тут, з тобою, назавжди, бідний, бідний мій хлопчик.

Шалімов. Ти прийшла, ти прийшла, ти вернулась. (Цілує її руки.) Моя кохана, рідна. Якби ти знала, як я замучився без тебе. Тільки тепер, в ці жахливі години, я зрозумів... як невимовно я тебе люблю. Дай мені твої теплі ручки, твої рідні долоні...

Любуша. Ну, годі, тепер все пройшло, все пройшло, як тяжкий сон. Я не покину тебе ніколи, мій рідний.

Шалімов. Так, так, не йди, не йди. Тут весь час товпились і шепотілись чиїсь зловісні тіні. Я не хочу вмирати.

Любуша, ні, ні, якби ти знала, як це страшно. Вдер ж, удерж мене... мені здається, що я кудись пливу... Я знов весь тремчу. (Падає.) Чому це, чому це так холодно... Дай мені твої руки, Любуша, рідна, не треба мене віддавати їм, не треба. Ти скажи, що ти даси мені друге яблуко, те хтось узяв. Адже ж ти чула, як я гукав, щоб ти вернулась.

Любуша. Так, так, заспокойся, все буде гаразд. Я з тобою, я з тобою назавжди. Ти видужаєш, ми будемо жити вкупі. У нас (вона тихо говорить йому щось, схилившись над його обличчям) наша рідна дитина...

Шалімов. Любуша... життя моє!

Тим часом Хламушка, професор і Ніна підійшли до Мальванова, що стоїть, як і перше, праворуч біля входу. Хламушка палко тисне йому руку.

П.рофесор. Яке щастя, що ви живий, дорогий колего. Коли ми взнали про цю аварію...

Мальванов. Аварію? Яку аварію...

Хламушка. Значить, ви... Ну, то звичайно ж! Як я одразу не догадався?! Де ви одержали телеграму?

Мальванов. У Продольнїй.

Хламушка. І зараз же зійшли з поїзда?

Мальванов (здивований). Ну, звичайно. Та в чому справа?

Хламушка. Адже ж через 20 хвилин ваш поїзд розбився, ось телеграма.

Мальванов (вихоплює телеграму). «За три кілометри від роз’їзду Південний... експрес № 8... два вагони розбито, вбито 4, поранено 6, в числі убитих...» (Надзвичайно схвильований.) Експедиція! Моя експедиція!

Хламушка. Бачите. Вас врятувала його телеграма.

Л юбу ша (що прислухалася до розмови, обертається). Наш поїзд розбився? Боже!., значить, якби ми не зійшли... Саша, ти чуєш, наш поїзд розбився. Значить, ти, значить, ти нас врятував!

Шалімов. Так, так, я кликав тебе, я кричав — «вернись», я кинувся під колеса долі, щоб повернути тебе, моя любима.

Мальванов (в розпачі). Моя експедиція! Моя експедиція! Вони поранені, може, вбиті, а я! Я ганебно покинув їх в біді, я зійшов з корабля, негідний капітан і товариш. (Затуляє обличчя руками.)

Хламушка. Та що це ви, Ігоре Миколайовичу, звідки ж ви могли це знати?