Драматичні твори

Ця ріка витікає..: ця ріка витікає (Озирається.) Стривайте, де ж це ваш товариш? Це вже виходить не «витікає», а втікає.

Другий репортер. Боже мій! Друга година! Пробачте, пора.

Спичаковський. Стривайте, куди ж це ви? Я ще не торкнувся головного питання.

Другий репортер. Другим разом. Спасибі. (Тікає, не озираючись.)

Мальванов. Я вам казав. Заговорив-таки до нестями. Втекли.

Спичаковський. Дивні суб’єкти. Самі ж просили і раптом пішли. І кудй це всі поспішають, не розумію. їх би в Барса-Кельмес на тиждень-другий.

Хламушка. Иу, ходім і ми, товариші.

Спичаковський. Мчать немов на пожежу. А чого, власне кажучи, бігт.и? Я, наприклад, об’їхав три пустині і два моря, але об’їдь я ще десять,— я все одно не випереджу дитини, яка мандрує дев’ять місяців, щоб попасти на білий світ. І зовсім не поспішає.

Хламушка. Бачили філософа!

Маль ванов. Дх ти, каналія! А чи давно ти сам за поїздом біг?

Спичаковський. Це питання діалектичне. Якби я не потрапив на поїзд, я б не зазнав аварії. Якби я не зазнав аварії, я б не вилікувався від судорог. Якби я не вилікувався від судорог, я б по-старому скрізь поспішав і всіх доганяв. Значить, мені треба було наздогнати один раз самого себе, щоб перестати спішити. Ясно? Діалектика.

Хламушка. А що ви думаєте? Це ідея.

Спичаковський. Авжеж ідея. Спичаковський такий.

Хламушка, Ніна і Спичаковський виходять. Тим часом двоє фізкультурників вносять маленький столик і стілець і ладнають їх біля брами, прикріпивши поряд держалко з прапором, що тріпоче на вітрі. Влаштовуються, оглядають в біноклі поле. Тут же розташувалася дівчина в білому, з червоним хрестом на брезентовій торбинці.

Мальванов (в роздумі). Невже ж. і мені треба догнати, нарешті, самого себе, як Спичаковський, щоб розв’язати цю задачу?.. Або... того мандрівця, що не поспішає... які дурниці! Невже ж я загубив секстант і компас і не знаю, куди іти? Не в Любушині ж двері справді...

Темі (обережно торкається його руки). Ігоре Миколайовичу...

Мальванов (здригнувши). А, це ти, Темі. Де б тут води роздобути, не знаєш?

Темі. О, я знаю! Я зараз принесу.

Мальванов. Та постривай, куди ти! Побігла.

Темі побігла праворуч.

Мальванов. Темі!

Увіходить Любуша. Вона вдягнена дуже скромно, в береті і широкому пальті, що май*же укриває її поповнілий стан. В руках у неї ворох квітів. Так іде вона до знайомої стежки. Але раптом спинилася, здивована і вражена, побачивши афі.щу на стіні. Настільки вражена, що не помітила, як посипалися з рук квіти. Схаменулась, провела рукою по чолу, озирнулась нетямущим поглядом. Тоді підняла розсипані квіти і, похиливши голову, пішла своєю стежкою.

Мальванов мовчки дивився на неї, стоячи оддаль з правого боку. Знімає капелюх, витирає лоба. Робить крок до Любуші, але по хвилі вагання повертається назад.

Увіходить Темі, обережно тримаючи в руках склянку води.

Темі. Єсть вода, Ігоре Миколайовичу, нарзан! Мальванов. Яка вода? На якого біса мені вода? Темі. Адже ж ви просили.

Мальванов (опам'ятавшись). Так... вода... Добре. (Несвідомо бере склянку І п'є.) Так, так, все пройшло, Темі, уплило, як вода, Барса-Кельмес.

Темі (злякано). Що з вами, Ігоре Миколайовичу? Хто тут був? Любуша? Ви її бачили?

Мальванов хитає головою.

Темі. То ось вона, дивіться! Ідіть мерщій, ви її доженете. Мальванов. Ні, Темі, це надто далеко. Далі, ніж Барса-Кельмес.

Темі. Нехай. І все ж таки треба дійти.

Мальванов. Для чого?

Темі. Як для чого? Ви ж її любите, любили... Мальванов. Любив... Але що дала ця любов і мені, і їй? Коли той безумець повернув її назад — до своєї могили,— я зрозумів, якою помйлкою була ця любов для нас обох.

Темі. Помилкою! Але ж він вмер, то невже ж ви віддасте її мерцям самотню, покинуту, сумну? Помилка!.. Неправда. Ви відхитнулись тому, що в неї дитя під серцем, і це дитя не ваше, а його.