Драматичні твори

Любуша. Ні, Ігоре, давньої Любуші вже немає... Немає вже бідної дівчинки¹,, що розсипала тоді з щирим серцем всі свої яблука...

Мальванов (усміхаючись.). Шкодуєш?

Любу ш а (не відповідаючи). Тепер я бідна... і теж нерозумна жінка, яка хоче чогось добитись. Але дай (бере його руки), дай їй дійти самій до мети,

Мальванов. Без підтримки, без дружньої руки!

Любуша. Ні, тепер я не зовсім самотня, Ігоре. В мене вже є з ким іти. Це моя пісня і моя дитина. Скоро ми підемо разом.

Мальван о в. І я, і я був певний, що ти схопишся за мою руку, мов сліпа! Як же я помилявся!

Любуша. Можливо, що вони ще зійдуться колись, наші шляхи. Але поки (вона хитає головою), але поки вони не зійшлись. І не треба їх з’єднувати ,насильно. Не сердься, коли я відповім твоїми ж словами — якщо хочеш бути зі мною, чекай мене там — попереду, коли .я стану гідною тебе. Прощай. (Виходить.)

Мальванов. Лю,буша! (Поривається за нею, але спиняється.)

Підводить В е р н и д у б.

Мальванов (бере його за руку). Так, Сергійку, складними маршрутами йде життя, складнішими, ніж цей крос...

Вернидуб (сумно усміхаючись). Яким мені вже не бігати.

Мальванов. Не сумуй, не догнав на кросі — випередиш у житті. Але слухай, Сергійко, і запам’ятай те, про що не повинен забувати жоден комуніст. Якщо ти хочеш бути попереду, пам’ятай, що ідеш вперед не тільки ти, а й ті, кого ти хочеш вести. (Виходить.)

Почався пробіг. Десь за муром одна по одній проносяться постаті бігунів. Вернидуб робить кілька кроків до рами, але зараз же повертається. Його обличчя скривлене мукою, він сідає на лавочку і схиляє голову на руки. Аж ось десь вгорі загримів мотор літака. Вернидуб підводиться, його обличчя проясніло, він підіймає вгору руку.

Вернидуб. О, простір! Ти знову мій!

Раптом за муром зростає якась тривога. Фізкультурники, що стоять біля брами, випускають біноклі й кидаються за браму. Туди ж побігла й дівчина з торбинкою. Чути окремі вигуки.

— Муравська! Це Муравська! Води!

Ті ж фізкультурники й дівчина вносять безживну Таню. Вернидуб поспішає

до неї.

Вернидуб. Таня! Таня! Що таке, що з нею? Фізкультурники. (кладуть Таню на лавку). Тихше, товаришу, бачте, впала під час пробігу.

Дівчина (розстібає їй майку, підкладає пальто під ноги, бризкає водою в обличчя). Зомліла. Зараз очуняє. Мабуть, схвилювалась чимсь, перш як бігти...

Вернидуб. Таня! Голубко!..

Таня (розплющує очі). Чому.... чому я тут? Боже мій!.. Я ж упала!..

Вернидуб. Тихше, голубко, не хвилюйся. (Виймає з кишені стетоскоп і слухає їй серце.)

Вбігають р о з п о р я д н и к и кросу.

Що таке? Що з нею? Товаришко Муравська! Вернидуб» Тихше!

Таня. Сеоьожа! Ти?

Вернидуб. Мовчи, Таня, дай серце послухати. Не дихай. Так. Ще хвилинку. (Слухає без стетоскопа.) Спортсмени. Що з нею, доктор?

Вернидуб. Нічого, все вже пройшло. Зомліла.

Таня. Ну, що, Серьожа, пізнав, нарешті, моє серце? Вернидуб. Пізнав, Тасенько. Надто вже воно в тебе велике та гаряче. І не можна тобі бігати, Таня. Ну от, вже й заплакала.

Т а н я. Жаль, Серьожа. Пройшла моя слава, пропало моє першенство, не добігла... А все через тебе... Вернидуб. Нічого, видужаєш — добіжиш.

Таня. Але ж ти поїдеш? Поможи мені встати, Серьожка. Вернидуб (допомагає їй підвестись). Де твоє пальто,— ага, ось.

Один з фізкультурників допомагає їй надягти пальто.

Ну, держись міцно, дівчинко. Бачиш, ти, напевно, збиралася мене водити, а тепер ось я тебе веду.

Т а н я. Веди, Серьожа, веди. Але ж ти поїдеш, полетиш... (Зітхає.)

Вернидуб. Ні, Таня, не поїду. І треба, та не можна. Доведеться твоїм серцем зайнятись.

Таня. Давно б! (Пригортається до нього.)

Вбігає кілька фізкультурників, за ними Хламушка, Ніна, Темі, Мальванов. Молодь оточує Таню.

— Товаришка Муравська! Таня! Ура!

Оплески.

— Привіт! Привіт!

Таня. Спасибі, товариші, спасибі!

Вернидуб. Тихше, товариші, їй не можна хвилюватись. Молодь. Скоріш видужуй, Таня! Без тебе і бігати не будемо!

Мальванов (швидко підходить і бере Танині руки). Тасенько, люба, що це ви!

Таня (усміхається). Серце підвело, Ігоре Миколайовичу.

Мальванов. А може, не підвело, а привело куди треба, до справжнього фінішу.

Таня (сміється). Здається, що так.

Хламушка хоче підійти до Тані, але Ніна тягне його геть. Розштовхуючи юрбу, вбігає схвильований Спичаковський. В руках у нього аркушик

паперу.

Спичаковський. Де Мальванов? Ігор Миколайович! Мальванов. Що таке? Чого ти репетуєш? Спичаковський. Важливе радіо! Щойно одержано! Біг як жирафа! Троячка штрафу! (Під впливом хвилювання, він знову починає вистрілювати фрази.)

Мальванов. Яка жирафа? Що ти верзеш?