Драматичні твори

Мальванов (бере її руки). Яка ти дурненька, Темі! Невже ти думаєш, що це б мене спинило? О, з якою б радістю я взяв на руки цю маленьку, безсилу істоту, це рідне, а не чуже дитя. Кумедний народ ви, жінки, професійний у вас погляд на речі — жіночий.

Темі (спантеличено). Ну, то в чом^ ж тоді справа? Мальванов. В чому? (Проводить рукою по лобі.) Так. Я мушу подати їй руку. Спасибі, Темі, спасибі. Що б там не було, а її не можна залишати мерцям. (Швидко йде в глибину дерев.)

Темі повільно іде в галерею. Увіходить Вернидуб. Він засмаг, змарнів. Права нога погано згинається, ходить повільно, спираючись на ціпок. Проходить стежкою, зникає за першим поворотом. Через хвилю по цьому вбігає

Т а н я. Тепер вона в своєму спортивному вбранні, в шовковій майці з золотою зіркою на грудях, з голими руками й ногами. Вона видимо схвильована,

Таня. Він тут! (Прикладає руки до серця.) Він тут... Серьожа! (Біжить стежкою вглибину. Зникає.)

Постать Вернидуба майнула між дерев. Він з’являється з другого боку і виходить накульгуючи на площадку, спиняється перед афішею. Читає, знімає кепку, надягає і повертається, щоб піти,— і прямо на нього майже

налітає Таня.

Таня. Серьожа! Серьожа!.. (Припадає йому на груди і плаче.)

Далека музика — почався перший забіг.

Вернидуб (упускає свій ціпок і гладить невміло Танину голову). Ну, ну, ну, чого ти, дурненька... годі.

Таня. Серьожа... Рідний... черепаха моя ненаглядна.

Вернидуб. Так... бачиш... тепер я й справді черепаха. (Пробує дістати ціпка з землі, але даремно.)

Таня (швидко підіймає ціпок). Сердешний, біднятко. (Знову плаче.)

Вернидуб. Ну, годі, Тасенько. А все-таки ти мене не догнала.

Таня. Ні, ні, тепер я тебе дожену, і вже нікому, нікому не віддам.

Вернидуб. Ну, біжи, мишка, тобі пора.

Таня. Нічого, це поки малеча. Ти коли приїхав? Увечері нікуди не підеш?

Вернидуб. Сьогодні нікуди, а завтра, Тася, я їду.

Таня. Як їду? Куди?

Вернидуб. Вірніш, лечу. В Онегу, Тасенько. Я тепер летючий лікар, вроді як «Летючий голландець» ³⁰. Там цинга недалеко,— експедиція накльовується.

Таня. Та як же це... Господи... А я думала...

Вернидуб. Не можна, Тасю,— у мене свої рахунки з простором. Невже ти думаєш, що я подарую йому цю перемогу. Немає ноги — упертість ще лишилась.

Таня. А я... а я думала...

Вбігають двоє фізкультурників.

Обидва. Товаришко Муравська! Де ви! Через десять хвилин ваша черга! Перша категорія!

Таня. Значить, ти...

Вернидуб. Біжи,. Тасенько, увечері побалакаємо.

Обидва. Товаришко Муравська!

Таня. Та чую! чую! Іду! Дивись же — увечері!

Біжать всі троє. Верни д у б іде праворуч.

З глибини дерев виходять, продовжуючи розмову, Мальванов і Любуша.

Мальванов. Але чому? Невже ж ти мені не віриш?

Л ю б у ш а (спокійно й ласкаво). Чому? Твоїй щирості? Звичайно, вірю. Але ж цього не досить. Нам ще потрібно багато часу, щоб дійти одному до одного.

Мальванов. Ми вже пройшли цей шлях, Любуша. Хіба я не прийшов до тебе сьогодні?

Любуша (усміхаючись). І напевно, не відразу. Адже ж і ти, мабуть, вагався перше, ніж зважився на це.

Мальванов (змішався). Звідки... чому ти так думаєш?

Любуша (дуоюе спокійно). Та як же могло бути інакше? Як можемо зійтись ми тепер, коли не скінчилися наші шляхи? Хіба не ти сам сказав мені в ту страшну ніч: якщо хочеш бути зі мною, шукай мене там — попереду.

Мальванов. Любуша!

Любуша. Тільки тепер зрозуміла -я велику правду цих слів... О, як багато я муіііу ще йти, щоб стати гідною тебе.

Мальв ано в. Любуша!

Любуша. І справді! Чим була я тоді? Дурним дівчам, що слухало тільки серця, що не мало- ні сили, ні розуму, щоб обрати правдивий шлях... що шукало лише ласки і міцного плеча, до якого б могла пригорнутись.

Мальванов (глибоко зворушений). Любуша!

Любуша. Ні-ні, не протягуй до мене своєї руки, я не можу її прийняти. Я не хочу, щоб ти взяв мене тільки з жалощів. Зрозумій же, що я сама, чуєш, сама, мушу стати чогось вартою!

' Мальванов. Любуша, рідна моя Любуиіа!