Драматичні твори

Віра (палко). Для всіх, хто живе і бореться. Ось як ця чудова жінка. Так, це життя! Подумати тільки! Знаменита льотчиця, що літала на полюс і в Америку, билася з фашистами в Іспанії,, поранена, овіяна легендами і славою, дружина героя, що загинув за вітчизну. О, як я хочу її побачити!

Л юбовицька (спокійно). Для цього ми й прийшли сюди, моя доню.

Віра (з обуренням). Для цього! Не для цього ти прийшла сюди, мамо! Ти прийшла сюди сперечатись, сваритись, вимагати від неї те, на що не маєш жодного права.

Л юбовицька (вражена). Як не маю права! Чи ви чули? Яків Захарович, ви чуєте?

Виходцев. Ба ні. Коли при мені говорять про право, я згадую: «но избави нас от лукавого» ³.

Л юбовицька. Не маю права на сина, якого у мене відняли? Та чи є ще на світі більш святе, більш законне право!

Виходцев. «Но избави нас от*лукавого».

Любовицька (обурена, одвертається). Що з ним балакати. (До Лени.) Хіба ви нічого не знаєте? Моє прізвище Любовицька. Я перша дружина Пряхіна.

Лена (здивовано). Дружина Пряхіна? Чоловіка Євгенії Йосипівни? Що загинув так трагічно?

Любовицька. Так. Він не загинув би, коли б лишився зі мною. Це вона не зуміла його зберегти.

Віра. Так не можна казати! Пряхін загинув як герой, і для неї це тяжка втрата.

Л юбовицька. Для неї! А для мене, в кого вона відняла і чоловіка, і сина! Так, вона відняла, забрала у мене Ореста ще 19 років тому, коли я розійшлася з Валентином. То невже ж я зречуся тепер цього права на рідного, любого сина!

Л е н а. Дозвольте... то чому ж ви не вимагали вашого сина раніш? Протягом цих 19 років!

Віра. Ну, так! Це ж кожен спитає!

Л юбовиць к а. Не вимагала! 10 років я даремно судилася з нею по всіх інстанціях, але ця жінка зуміла міцно обплутати Пряхіна. Він був проти, де ж мені було тягатися з такими великими людьми. Звичайно, суд був на їхньому боці. Ну, а потім... потім я вийшла заміж за Любовицького, жила за кордоном. А ось тепер повернулась. Тепер я доведу моє право і зажадаю мого сина. •

В и ход це в. «Но избави нас от лукавого...»

Лена. Пробачте, але я все ж таки* не розумію—хіба можна вимагати дорослого сина. Це ж не дитина, в якої немає волі.

Віра. Ну, звичайно!

¹ Л юбови цька. Що значить «вимагати»! Я хочу тільки правди, щоб він знав, хто його мати. Тоді він сам прийде до мене!

Лена. То він же на фронті... Син Євгенії Йосипівни.

. Л юбовицька (гнівно). Я ж вам кажу, що Орест мій син, а не Євгенії! Вона і його обдурила, я знаю. З цим-то я і хочу боротись. Бо він і справді вважає її за матір.

' Л е н а. Так, наскільки мені відомо.

Віра (переконано). Та й як же інакше! Хіба він зречеться такої чудової матері, що виховувала й любила його 19 років, коли тебе не було і близько.

Л юбовицька (спалахнувши). Як ти смієш!

Віра. До того ж у- тебе є друга дитина — я.

Л юбовицька. Друга дитина! Можу подарувати їй таке щастячко!

Віра. О, якби справді!

Л юбовицька. Хоч і зараз. Дай тільки відвоювати Ореста. Я вже маю його адресу і написала йому на фронт, їй я теж написала. Нехай похвилюється трохи. Тепер він знатиме правду і, безумовно, зараз же приїде. Ще кілька днів, і я його побачу. (Підводиться.) Ну, очевидно, ми не дочекаємось її сьогодні. Вже пізно. (Дивиться у вікно.) І я боюся ходити вночі. Не дай бог знову нальот, як недавно. Який жах. Я б давно вже виїхала, якби не чекала Ореста. (Озирається.)

Лена. Ви бажаєте щось переказати Євгенії Йосипівні?

Любовицька. Одверто кажучи, ні. Я вже шкодую, що не утрималась і прийшла. Але ж ви все одно розкажете їй про мій візит.

Лена (здвигнувши плечима). Зрозуміло, доведеться.

Любовицька. Такий вже в мене нетерплячий характер — і знаю, що псую собі, а не можу. О, хоч би вже скоріше. Коли б ви знали, як я хвилююсь.. Він же там, в цьому проклятому пеклі, кожен день з ним може щось статись. Ось вам різниця між рідною матір’ю і чужою. Та невже ж би я відпустила від себе мого хлопчика, коли б він був зі мною! Тільки чужа могла це зробити так байдуже.

Віра. Мільйони матерів роблять так, не вагаючись, для Вітчизни!

Лена. Ви помиляєтесь! Євгенія Йосипівна болісно переживає цю розлуку. Я бачу, як вона мучиться. Та ще з хворим серцем, як у неї.

Віра. Це правда, я читала, в неї зовсім знесилене серце після іспанської рани.

Любовицька. Це ж її діло. Але Орест мій, і я його нікому не віддам. Тільки б скоріше приїхав!

Віра. А ти певна, що впізнаєш його тепер, через 19 років?

Любовицька. Ти навмисне мене дратуєш, вредна дівчина! Дев’ятнадцять років! Хіба я винна, що в мене його відняли? Та якби він був у мене не 19 років, як у тої, а 19 днів, я б зуміла його зберегти! Господи!

Виходцев. Не зарікайтесь. 19 років! Коли я був молодим, я робив чимало дурощів і в числі інших, уявіть собі, писав навіть п’єси. То в одній такій драмі події тривали 20 років. Так і було написано: між другою і третьою діями минає 20 років. Ха!

Любовицька. Ну, то що ж тут дивного? Ви ж бачите, я сама переживаю зараз подібну драму, яка триває мало не 20 років.