Драматичні твори

Лена (оглядає). На голові, якраз над скронею. Ну, ваше щастя! Бо якби трохи нижче... А кров і зараз не вщухає. Я вже не знаю, чи зможу її спинити...

Орест. Дарма. В материному домі це не страшно.

Лена (перев'язала, витирає йому обличчя одеколоном). ну, здається, спинилась. Так. Ніхто як мати. Бо людей багато, а мати єдина.

Орест (підводиться, задумано). Ви гадаєте? А хіба чужа жінка не може бути ближчою за рідиу маїтір? Ось в чому питання, як каже принц Гамлет. (Торкнувся пов'язки.) Спасибі.

Лена (про себе). Так і є. Він знає. Не болить?

Орест (розсіяно). Що, це питання? Звичайно, болить. Для того й приїхав...

Лена (замішана). Ви не зрозуміли...

Орест. Поки ні. Але згодом зрозумію... Так ви кажете, що мама грає? (Сідає до рояля і бере акорд.) Дивно. Значить, цей запретний плід був запретним тільки для мене. Так... Дванадцяти років й стріляв як снайпер і вже літав на аероплані з батьком, але грати не вмів ні на чому. В нашому суворому домі не було рояля, хоч батько ніжно любив музику... (Задумався.) І все ж таки я навчився грати... потай від мами. Вже потім, коли батько загинув. Можна подумати, що мати ревнувала мене до музики... і я навіть догадуюсь чому... (Раптом.) Як ви гадаєте, скільки років може бути мамі?

Лена (здивовано). Скільки років? Мені це й не спадало на думку! Поки не побачила вас... І справді... Вона ж зовсім ще молода.

Оре с т. Щоб мати такого сина?

Лена. Ну, це ще не доказ.

Орест. Як ви сказали? Не доказ? Чого?

Лена. Не доказ справжнього віку. Жінка може виглядати набагато молодшою від своїх літ.

Орест (хитаючи головою). Стільки зазнавши і переживши, як мама? Втративши чоловіка, зруйнувавши серце в польотах, боях, горі? Ні, ви не знаєте мами. Яке це непримиренне, полум’яне серце... До речі, я гадаю, що мені краще одягти пілотку, поки прийде мама, щоб не налякати її цією пов’язкою. А то побачить і подумає, що бог зна яка рана — і розхвилюється. (Бере пілотку.) Допоможіть мені, будь ласка, одягти, щоб не зсунулась пов’язка.

Лена (допомагає). Тепер нічого не видно. Який ви добрий. Ви, мабуть, дуже любите Євгенію Йосипівну?

О р е с т (вертається до рояля і знову бере акорд).Я казав, що мама ревнувала мене до музики і що навіть догадуюсь чому. Мені здається, що в далекому дитинстві я жив десь в іншій сім’ї...

Лена (схвильовано). І ви це пам’ятаєте?

О р е с т. Так, пам’ятаю. Там був великий, великий сад, багато квітів, скляні двері на широку терасу... А в домі чудесні картини і рояль, на якому чарівно грала молода, прекрасна жінка, що так ніжно мене голубила. Як це було несхоже з нашим суворим домом! З нашим суворим домом, де в пустих і великих кімнатах лежали тільки зброя та географічні карти, де говорили тільки про бої і перельоти, де на самій підлозі ввижалися світові меридіани, немов на величезному глобусі.

• Лена (захоплена). То це ж чудово! Адже ж юнаки тільки і мріють, що про бої та перельоти! Господи! Та я сама марила колись мандрівниками. Хіба це вас не захоплювало?

О р е с т. Чому не захоплювало? Коли загинув батько, мама віддала весь свій запал, весь вогонь свого серця, щоб зробити мене гідним батька. (Підводиться, збуджений.) Якщо я не літав ще навколо світу, як він, то лише тому, що зараз є ближчі задачі. Збити в бою ворожий літак, бачити якусь мить смерть перед очима, і змусити її похитнутись і впасти... В цьому велика насолода. І цього навчила мене мати. Але чим же я винен, що в душі моїй виникає раптом зачарована кімната з картинами і квітами, чудесні звуки рояля і прекрасна жінка, що голубить мою голову? І я вже не знаю, хто з них справжня мати — ця сувора й полум’яна, мов блискавка, чи та, далека й ніжна... (Знову сідає до рояля.) Не смійтесь.

Лена (схвильована). О, ні, я не сміюсь.

О р е с т. Як дивно — я бачу вас уперше в житті, а наказав вам стільки про себе... про що навіть і собі не признавався. Це, мабуть, під впливом цієї тиші, якої я давно не чув...

Лена (усміхається). Добра тиша... в мене й досі дзвенить у вухах від цього вибуху...

Орест. Так, для ніжних звуків, що дремлють у вашому роялі, зараз, мабуть, ще не час.

Лена (жваво). О ні, я не скаржусь! Щастя не дається дурно. І якби не війна, я не могла б і мріяти про музику!

Орест (здивований). Якби не війна? Це вже насправді несподівано! Щоб війна навчила когось музики.

Л е н а. Так, але ж у мене- були особливі... як це сказати по-російськи...

Орест. По-російськи? Та хіба ви не...

Лена. Так. Тобто не зовсім. Батько був українець, мати полька. До війни я жила у Львові з матір’ю. Батько вмер. Нам нелегко жилось. Де вже було про музику думати.

Орест. Бідна дібчина.