Драматичні твори

Євгенія. Я виростила юнака і мужа і, виряджаючи торік на війну, чекала назад героя — такого ж, як його прославлений батько. І що ж! Він повернувся сюди, щоб розшукати її! Так, тепер мені ясно, чого він приїхав! Шукати її, ту, що бавилась з цим колись як з лялькою, як з кучерявою болонкою!

Лена. Нехай! Але він любить вас!

Євгенія. Мене? Ні... (Гірко.) Я ж не мати... в мене ж суворе серце. Я не вмію голубити й вилизувати дитину, як кицька. Я вчила його обов’язку і честі,, і замість колиски, клала в огонь, щоб загартувати душу. І ось відплата... (Похиляє голову на руки.) Він любить не мене, а її...

Лена (бере її руки). Та ні ж бо, ні, це неправда! Я бачу його вперше, я розмовляла з ним півгодини, але скільки разів він згадував про вас — і з якою пошаною, ласкою.

Євгенія. Він? Згадував про мене?

Лена (збуджено І палко). Так, так, весь час! А як він про вас піклується. В нього невеличка рана на голові від осколка, то він навмисно не знімав пілотки, щоб не хвилювати вас даремно.

Євгенія. І все ж таки вона переможе...

Лена. Хочете, я зараз же дожену й приведу його додому? (Схоплюється.) Не бійтесь, я нічого не буду говорити про вас, я сама. (Одягає манто, капелюшок.) Хіба ж можливо, щоб через таку дрібницю. Я певна, що він сам шкодує.

Євгенія. Не треба! Не смій же йти!

Л е н а. Ба, ні, це вже не ваше діло! Я вмить. (Несподівано цілує Євгенію і виходить.)

V

Євгенія (сама). Невже я помилилась, взявши голуба в орлине гніздо? (Задумалась.) І чи зможе найкращий вплив перебороти голос матері... (Згадує.) «Є одна справа, яку я повинен з’ясувати». (Схоплюється, пройнята новою думкою.) Він одержав від неї листа і тепер пішов до неї! І вона одразу обплутає його душу! І я сама штовхнула його туди! Що ж тепер робити?

Дзвінок. Євгенія кидається до дверей.

Невже він повернувся! О, як би це було добре...

Швидким і впевненим кроком входить майор Д р о з д е н к о. Це вродливий, ставний чоловік з мужнім, одвертим обличчям і чорною. квадратною бородою, років 40, в формі артилериста.

Дрозде н к о. Ну, все гаразд. Щойно з батареї. Одбили клятих'! Прогнали. Здрастуйте, Євгеніє Йосипівно. (Міцно тисне її руку.) Не пізно? Маю вільну годину до нічної варти і вирішив вас провідати. Цілих два дні не міг вибратись, навіть додому не заходив. Що це з вами? Щось трапилось?

Є в г е н і я. Ні, ні, нічого. Дуже рада. (Намагається приховати своє збентеження.) Може, хочете чаю? Я зараз. (Вмикає електричний чайник, ставить на стіл хліб, масло, посуд тощо.)

Д р о з д е н к о. А що ж, не відмовлюсь. (Ходить збуджений по кімнаті.) Так, прогнали, ледве половина врятувалась. Шість мої зенітки підбили, а вісім в повітрі. Ба! Та ще як! Цікава історія — коли вони ще летіли в місто, їх зустрів кілометрів за двадцять один наш бомбардувальник, що прямував сюди з південного фронту з якимсь дорученням. А в цьому ж самольоті летів один зовсім сторонній товариш, теж льотчик. Він мав командировку чи навіть відпустку, точно не пам’ятаю, і скористався випадком, щоб швидше потрапити додому. Аж замість відпустки наскочив на кількох юнкерсів ⁶ і двох мессершміттів ⁷. Бомбардувальник не розгубився і почав одбиватись, причому одразу ж збив ближчого¹ юнкерса. Але одразу ж був вбитий і наш пілот.

Євгенія. А машина? А інші?

Дрозденко. Інші були поранені, але легко. Тоді сторонній льотчик, отой, що їхав у відпустку, вмить замінив вбитого, і, як тигр, кинувся на німців.

Євгенія. Як! На важкій машині в атаку? Там же були месершмітти!

Дрозде н к о. Уявіть собі! Першою ж чергою збив ще одного юнкерса, тоді кинувся за винищувачем, запалив і тог'о, а третього протаранив! От вам і пасажир. А сам навіть не зачеплений, щасливо привів машину. Тільки чемодан, кажуть, весь в дірках від куль — це мені стрілок-радист розповів.

Євгенія. Так, це герой, справді сокіл. (Задумалась.) А може... а може це (швидко). Я не розчула — він був*поранений... цей льотчик?

Дрозденко. Ні, навіть не зачеплений.

Євгенія (втомлено, про себе). Ну, а в нього ж рана на голові... Ні, це не він....

Дрозденко. Про що це ви?

Євгенія. Ні, нічого... (Наливає чай і намазує хліб маслом.) Ну, все готове. Сідайте, призволяйтесь, будь ласка. Ось хліб, масло, мед. (Раптом падає на стілець і здригається від гірких 'ридань.)

Дрозденко (зляканий). Євгеніє Йосипівно, голубко! Що з вами? Заспокойтесь, ну, годі-бо, дорога!

Євгенія (підводиться, ламаючи руки). Я ж його навіть не нагодувала... хліба шматка не дала і вигнала з дому... А він же голодний з дороги. (Гірко.) Мати! Мати!..

Дрозденко. Та що скоїлось? Про кого ви кажете? Невже приїхав ваш син?