Драматичні твори

Є в г е н і я. А вона ж нагодує його... О, напевно! І нагодує, і приголубить... та справжня. Я ж сувора й хмура... хіба я вмію голубити і втішати...

Дрозденко. Та в чім справа? Хто тут був? Невже ваш син? Та ну ж бо, заспокойтесь. Де ж він? Коли він приїхав? Нарешті я з ним познайомлюсь.

Євгенія (витерла очі, важко дихаючи). Він приїхав у відпустку. Кинув фронт і приїхав сюди, напевно, це вона його викликала, вона. Адже ж вона і мені загрожує в листі... ця жінка. Я ж вам казала, що в нього є справжня мати...

Дрозденко. Ну і що ж?

Євгенія. Я не могла себе стримати і образила його... назвала боягузом і зрадником. Як я могла це, сама не розумію.

Д р О З Д*Є н к о. І він пішов геть?

Євгенія (з мукою). Так, він пішов геть, уносячи в серці образу й гіркоту. І, напевно, до неї! Куди ж він міг піти інше, якщо й приїхав тільки для цього! І виходить, що я сама, чуєте, сама штовхнула його до неї. Він приїхав збентежений і розгублений, бо мусив вибирати свій шлях в роздоріжжі, що послала йому доля. І, замість підтримати й укріпити його на цьому роздоріжжі, я штовхнула його туди, в ту драговину, звідки витягла дев’ятнадцять років тому! Ніколи, ніколи не пробачу собі цього!

Дрозденко. Та годі-бо, заспокойтесь, ще ж нічого не відомо. Навіщо даремна тривога! А якщо й тривога,— тоді в бій!

Євгенія. Легко сказати, в бій... Сліпий, нічний, нерівний! Ви не знаєте цієї жінки, Ларіоне. Вона ж багата, в неї дім як солодкий дурман, як келих вина і розпусти. Вона одразу отруїть його душу тисячею спокус, п’янким ароматом пороку, пестощів, ліні. Він же її син, а в цьому страшна сила.

Дрозденко (суворо). Він син Пряхіна і ваш син!

Євгенія. Але тим більше я боюсь і страждаю. Що коли вона переможе? Страшно й подумати про це.

Дрозденко. Як вам не соромно? Зневіритись тепер в найблагороднішій справі всього життя! Справі кращій і славнішій, ніж всі ваші польоти і битви!

Євгенія. Не будьте жорстоким, Ларіоне. Це минулі радості... іспанська рана назавжди відняла їх у мене...

Дрозденко (м'яко). Простіть мені, Євгеніє... Але виховати героя — радість ще краща, ще вища. То невже ж ви їй більше не вірите?

Євгенія (з глибоким зворушенням). Якби ви знали, Ларіоне, як нелегко діставалась мені ця прекрасна, ця благородна радість... Я віддала Оресту всю мою душу, життя, молодість. Я брала його в польоти, гартувала його дух в океанських хвилях, в іспанських боях. Але жодної хвилини я не була спокійною, що він не згадує матір, привид матері, що голубила й пестила його колись. Я не сміла його цілувати і сама кам’яніла без ласки. І тільки вночі бувало спинялась на мить біля його ліжка і тихо, несміло цілувала в лоб...

І одного разу він сказав крізь сон — мама... Кого він згадував тоді, в ту мить? Мбне, сувору й непривітну, чи ту, ласкаву і теплу, що лишилась в його душі світлим образом дитячої казки... Страшна ця боротьба, мій друже, і нерівна...

Дрозденко (теж глибоко зворушений бере і цілує її руки). Не сумуйте, мій бідний друже, буде і для вас ще радість. Ви заборонили мені говорити вам про мою любов, але

ця любов не стала від того меншою. Мине час, зникнуть ці нічні тривоги, і ви стрінете вашого сина героєм і мужем, яким ви його створили. Я ж не залишу вас ні тоді, ні тепер. Євгенія. Ні, Ларіоне, пізно. Моє серце вже догоряє.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Зала в квартирі Любовицької, обладнана з великим смаком і розкішшю. Рояль, картини, килими, з них один великий гобелен на задній стіні. Кілька запакованих ящиків на підлозі. Двері: вхідні ліворуч, двоє внутрішніх в правій стіні. Вікна замасковані.

Продовження тієї ж ночі.

І

І в л є в, вродливий мужчина років п’ятдесяти з довгастою, темно-русявою бородою, темнішою за волосся, зайнятий пакуванням речей з допомогою під-літка-столярчука, який з гуркотом забиває цвяхами, вже 'готовий ящик. Сам же Івлєв стоїть задуманий перед поставленим сторч великим, плескуватим ящиком — більшим заввишки, ніж завширшки, очевидно, з картиною всередині, збираючись його розкрити. В руках у нього великі обценьки.

Івлєв. Два роки... Два роки похоЕганих надій і любові... І чому саме сьогодні ці спогади нахлинули на мене з такою свіжою силою? Ну що ж... Ще раз подивлюсь на неї, а тоді вже заб’ю навічно. (Починає витягати цвяхи обценьками.)

З сусідньої кімнати виходить Любовицька в ошатній і вже іншій сукні, несучи ворох дамського вбрання, яке вона кладе на крісло, а потім починає влаштовувати у великому кофрі, що стоїть праворуч на підлозі.

Івлєв продовжує витягати цвяхи.

Любовицька (пораючись). Коли ж ти пакуватимеш мої речі? Ти ж бачиш, що робиться. Після сьогоднішнього нальоту я й дня не залишусь тут більше! Знову терпіти цей жах — ні, досить.

Івлєв. Ти ж хотіла чекати. Ореста.