Драматичні твори

Лена. Працю знайти і то--було важко. Я працювала по крамницях, продавала квіти, газети, була навіть (дуже збентежена) за модель у художників... А потім, як прийшла Радянська влада, все змінилося. Мене і в консерваторію прийняли і роботу дали. Як добре раптом стало, та, на жаль, ненадовго, довелося виїхати. Але головне я встигла — музика стала моєю!

Орест. І тепер продовжуєте тут?

Лена (жваво). Ну, звичайно. То як же мені скаржитись на долю? Хіба я не в боргу перед вами? Знаєте, часом мені навіть соромно думати про моє маленьке життя, коли там на фронті... такі... як ви... забувають про себе... в небезпеці, вогні... стражданнях...

Орест. Це набагато простіше, ніж вам здається. Але, справді... не час тепер думати про себе. (Замислився.) Тільки що ж робити, коли бувають думки, що перевертають усе життя? Та що життя! Його не ціниш на війні. А що робити з думкою, яка не дає вмерти? Ви розумієте, не можна вмерти, поки не дістанеш відповіді на думку, що раптом з’явилась на твоїй дорозі!

Замислено бере кілька акордів.

III

Розчиняються двері, і в кімнату входить Євгенія. Це ще зовсім молода на вигляд, струнка жінка, з відбитком якоїсь суворої думи на вродливому, але тепер змарнілому обличчі. Увійшовши в кімнату, вона вражено застигає якусь мить на порозі, а тоді вхопившись рукою за серце, робить кілька кроків вперед. Орест підводиться.

Євгенія. Орест! Звідки? Чого ти приїхав?

Орест (іде назустріч). Здрастуй, мамо! Невже це все, що ти можеш мені сказати? '

Євгенія (наполегливо). Для чого ти приїхав? Чому ти тут, а не на фронті?

Орест. Та що це ти, мамо! Хіба ж можна отак одразу? Ми ж не самі... Згодом скажу і про це.

Є в г е н і я. Не згодом, а зараз! Відповідай, чого ти приїхав?

Орест. Мені дали двотижневу відпустку — є одна справа, яку я повинен з’ясувати перш, як повернутись туди.

Євгенія. Відпустку? Тепер, в таку хвилину! І ти погодився? Більш того — просив!

Орест (стримуючись). Я ж кажу тобі, що є одна справа, яка...

Є в г е н і я (в гніві). Зараз є тільки єдина справа — війна! І кожен, хто залишає фронт в цей грізний час, боягуз, зрадник Вітчизни!

Орест. Мамо!

Лена. Євгенія Йосипівна! Заспокойтесь!

Євгенія. Мільйони людей забувають зараз про все, що прив’язує їх до життя — батьків, дружин, дітей! Мільйони людей злили свої сили, думки, почуття, щоб відкинути, розчавити ворога! А ти, син Пряхіна, ганьбиш його ім’я і залишаєш своє місце в бою, коли вирішується доля Вітчизни!

Орест. Мамо!

Євгенія. Залиш мене! Я не можу тебе бачити... (Падає безсило в крісло.)

Орест мовчки іде до дверей і, взявши з підлоги свій чемодан, виходить.

IV

Лена (якусь мить стоїть приголоилена, потім кидається до дверей). Орест!

Євгенія (спиняє її жестом). Не смійте!

Лена (обурена). Як вам не соромно! Зустріти так сина... та ще пораненого, втомленого з дороги!

Євгенія (підводиться). Пораненого? Хіба він поранений? Не ваше діло! Я знаю, що кажу.

Лена. Ні, не знаєте! Хіба ви вислухали його, розпитали, чого він приїхав? Тепер я вірю тому, що казала ця жінка... що ви... що ви не мати Ореста! Рідна мати не вижене сина з дому.

Євгенія (вражена, хапаючись за серце). Яка жінка? Хто... хто вам сказав?

Лена (вже жаліючи, що сказала). Я не знаю... Якась Любарська.., Любовицька... Ради бога, заспокойтесь... Вона була тут годину тому.-.. Ну, годі-бо, заспокойтесь. (Біжить до столу, наливає води в склянку, подає Євгенії.) Випийте води... не хвилюйтесь, дорога, я ж не хотіла вас бентежити. Простіть мене, моя люба!

Євгенія. Любовицька... Значить, це правда... вона тут...

Лена. Ну, годі-бо, заспокойтесь. (Гладить її руки.) Я певна, що все обійдеться.

Євген ія(з мукою, немов думаючи вголос). Я не мати... Раптом — не мати. Через стільки років турбот, хвилювання, муки. (Вже до Лени, що сіла біля неї.) Так. Я не мати Ореста, я тільки дружина його батька-героя. Але яка мати на світі може віддати синові більш, ніж віддала йому я? Дев’ятнадцять років тому я взяла Ореста в першої жінки мого чоловіка. Я відняла, я вирвала в неї п’ятилітнього хлопчика, випещеного й ніжного, як дівчинка. Чи могли ми лишити його там в розбещеної, легковажної матері?

Лена. Це було ваше право, особливо вашого мужа.

Євгенія. Не право, а обов’язок! Коли через дев’ять років по тому Пряхін загинув як герой, страшна відповідальність за його сина лягла на мої плечі. О, як пам’ятаю я цей буряний, сніжний день, Красну площу, врочисті вогні великої зали.

Лена. Так... Це хвилини, що керують усім життям.