Драматичні твори

Любовицька. Так, я буду чекати, але. при умові, щоб усе було готове. Нарешті, речі можна відправити раніш, і вагон є, машина є, хоч завтра ж вези на вокзал. Та тихше-бо, чого ти так стукаєш, йолопе! (Це до хлопця.) Слова не можна сказати. Ти навіть сам можеш поїхати з речами.

І в л є в. Я мушу в. першу чергу подбати про мої картини. Це труд всього життя.

Л ю б о в и ц ь к а. Про це треба було подбати раніше.

ї в л є в. Не я в цьому винний. Ти сама вибрала це місто, я б поїхав у Алма-Ату або Самарканд. Там більшість художників.

Любовицька. Як же не вибрати, коли це рідне моє місто і колишній наш дім, де народився Орест. Та й півроку тому тут було зовсім спокійно. (Підходить до Івлєва.) Що це ти робиш?

І в л є в. Ти ж бачиш, пакую мої картини.

Любовицька. Як пакуєш, коли ти не забиваєш, а знімаєш дошки?

І в л є в. Це одна моя давня картина. Вона весь час була запакована, і я боюсь, що вона зіпсується, без повітря. Та й в дошках завівся шашіль.

Любовицька. Які дурниці. (Повертається і йде в сусідню кімнату.)

І вл є в (про себе). Де ти тепер, моя Гельцю... Не моя, бо не схотіла цього... Але зараз я владний викликати твій образ, що створив з такою любов’ю... (Зриває останні дошки, знімає матерію і застигає зачарований перед картиною.)

Хлопець-столярчук кинув стукати й собі задивився на картину.

Любовицька (вертається з новим оберемком речей). Скільки ще роботи. (До хлопця.) А ти чого не працюєш? Твоє це діло на картини дивитись? Бач, цінитель знайшовся!

Хлопець. Ви ж сказали не стукати. (Знов береться до ящика.)

Любовицьк а. (спинилась перед картиною). Боже мій! Справді, є на що задивитись? Яка ж краса! Які чарівні барви, скільки ніжності, поезії... Що це? Хто ця дівчина?

І в л є в. Псіхея ⁹.

Любовицька. Чудова картина. (Розчулена.) Ти, справді, великий майстер, Юліане] (Цілує його в лоб.)

І в л є в. Спасибі.

Любовицька. Тільки чому я не пам’ятаю цієї картини? Коли ти її написав?

І в л є в. Ще два роки тому, у Львові. Ти її бачила. А потім вона була у ящику.

Любовицька (раптом скрикує). Боже мій! Так ось де я її бачила! Це ж вона! Ну, так і є — у Львові. Вона теж зі Львова! (Гнівно.) Зараз же кажи, з кого ти її писав? З якої негідниці?

І в л є в (здивований.) Чого ти кричиш? Це тебе зовсім не торкається.

Любовицька. Ба, ні, торкається! Щоб написати таку чудову річ, треба бути закоханим в натуру! А, тепер я все розумію. Я знаю, з кого ти писав! Та ось чому вона так зніяковіла! Я її бачила сьогодні ввечері, цю твою коханку.

І в л є в. Ти збожеволіла! В мене немає жодної коханки.

Л ю б о в и ц ь к а. Ні, не збожеволіла! Вона зі Львова, її звуть... Вель... Вель... а,-згадала — Ульчицька!

Івлєв (вражений). Ульчицька... Гельця тут! Не може бути!

Л юбовицька. Ага! Ти признався!

II

Входить жвава і збуджена В і р а.

Віра. Страшенно втомилась, дайте чого-небудь поїсти, вранці знову на вартування. (Побачивши картину, спиняється вражена.) Яка чудова річ! Яка краса... Псіхея. Та це ж Лена, Лена Ульчицька, яку ми сьогодні бачили. Яка разюча схожість!

Івлєв (про себе). Який химерний збіг... Вона тут... І я пізнаю про це в ту хвилину, коли відкрив цей ящик.

Хлопець, що досі стримувався, забувши попередження, знову починає

завзято стукати.

Любовицька. Надзвичайно разюча! Так ось які знайомства в цієї Євгенії! Безтурботні дівчата, що готові на першу вимогу скинути сорочку перед мужчиною!

Івлєв. Гельця чесна дівчина! Ти не смієш так говорити! Треба раніш знати її історію!

Віра. Вона чудова дівчина! І нічого тут безсоромного немає. Така краса вища від брудних підозрінь!

Івлєв. Спасибі, Віра. Якби ти знала її життя. Вона вчилась у філармонії і мусила щось заробляти, щоб годувати себе і стару матір.

Любовицька (намагається перекричати гуркіт молотка, що підсилився). Як це зворушливо! А чому вирішила звернутись до твоєї ласки! Можу собі уявити ідилію! Ось чому ти так дбав про цю карт.ину. (До хлопця.) Та чи вгамуєшся ти нарешті, йодоле, з своїм стукотінням! Зараз же забирайся геть!

Хло'пець кидає молоток і тікає.

III

З дверей своєї кімнати .виходить Виходцев в халаті і чорній шовковій

шапочці.

Виходцев. Знову завелись! Та майте ж совість, громадяни, «избави нас от лукавого»! Цілий день, цілу ніч крик, галас, стукотня! Тільки візьмешся до праці, починається симфонія... це ж неможливо, синьйори!

Івлєв. Пробачте, дорогий Яків Захарович, я подбаю, щоб було тихше.

Виходцев. Тільки й спасіння, як почнеться тривога. Тоді хоч бомби змушують вас сидіти тихо, або ще краще тікати в льох. Єдиний час, коли можна працювати або зітхнути спокійно.

Любовицька. Дивні претензії, мсьє Виходцев, зрештою, 'квартира наша, і ви не маєте жодного права.