Драматичні твори

А повернувшись, зараз же розсудить, Чи много ми переписали книг. Прилежеіьбо і часто книги чтяше.

Мов виноград у золотую чашу,

Вино словес він проливає в світ.

Микита

Благослови, премудрий отче, слово,— Не те чеснота, лиш би книги чтить,

А щоб од книг зерно добра й любові В своїй душі посіяти й зростить.

Сильвестр

І просвітить добром серця людськії. Такий і князь наш мудрий Ярослав.

Не тільки сам жадає він Софії,

Немов олень істочника води,

Но нас усіх тим медом напував,

Що назбирав ще в роки молоді Від мудрих книг, благословенних слів. Не вдав би тілу своєму покою,

Доколі правди двері не відкрив...

А скільки він зазнав тяжких трудів,

В яких боях кривавих ісполчався,

Які поправ крамоли і лукавства,

Аж поки прах їх не розвіяв вітер,

На отній стол не сів і пота витер,

І цілу Русь як древле об’єднав.

Святі слова. Але на тих дорогах Не легко б князь добувся перемоги, Коли б господь йому не допоміг І Новгорода в поміч не воздвиг.

І скільки раз, забувши кривди давні, Полчився знову Новгород державний, Своїх мужів і золото збирав І Ярославу в поміч поспішав.

Під Любечем, на Альти берегах,

Під Лиственом ¹⁷ — на багатьох полях Лилася кров братів-новогородців,

Яку забув так скоро Ярослав...

Сильвестр

(хитаючи головою)

О брате мій, ти сам забув, мабуть,

Що тільки бог царів і царства судить. Лиш він один далеку бачить путь, Якою йдуть царі і прості люди.

А нам, смиренним інокам, годиться Не помнить зла і за князів молиться. Ну, братіє, пильнуйте, в добрий час, Аби перо не схибило у вас.

З молитвою пергаменту торкайтесь, Щоби не вліз лукавий, яко тать,

Не довелось похибки підчищать.

Микита З пергаменту недовго зчистить ваду, Лиш з совісті не*зчистити її.

Сильвестр

Дивись Микито, знов мою пораду Ти позабув і судиш про князів!

Микита

Прости, мій отче. Зараз я згадав Великий гріх, яким пергамент чистий Свого життя заплямив Ярослав,

Коли схопив і ув’язнив безвинно Посадника чесного Коснятина...

Сильвестр

Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин Повстав на князя.

( гнівно)

Господи святий!

Цей Коснятин, посадник новгородський,

В годину чорну князя врятував,

Коли від орд німецьких і угорських Без війська втік розбитий Ярослав І вже човни наладив геть за море;

Цей Коснятин човни ті порубав,

І Новгорода воїни суворі Мечі і злато князю принесли —

Веди нас, княже, битись до загину За честь і єдність Руської землі!

І так пішли і ворогів розбили,

І князю стол дістали золотий.

І за таку ось вірність Коснятину Він кривдою лихою відплатив!

Сильвестр

Смирись, Микито! Скрізь ти кривди бачиш,

Які судити ти ще молодий.

За це тобі епітим’ю призначу —

Вночі поклонів сорок поклади.

Чути кроки і срібний дзвін ручного дзвоника, і в галерею входить з правого її боку процесія: попереду хлопчик у стихарі з дзвоником і запаленою свічкою. За ним І н г і г е р д а в княжому уборі і золотій діадемі з важкими підвісками-колтами поверх щільно обіп’ятого білим шовком волосся, за нею придворні дами, всі з молитовниками в руках. Ченці підводяться й поштиво уклоняються. Процесія зникає ліворуч.

Сильвестр

Спаси, господь, княгиню милосерду,

К її молитвам ухо преклони.

Завжди прилежна церкві Інгігерда І молиться за тих, хто на війні.

Микита

Не вадило б їй також помолитись За тисячу мужів тих іменитих,

Що за її намовою убито В той рік, коли помер Владимир-князь ^І8,

А Ярослав...

Сильвестр (здіймаючи руки вгору)

Опам’ятайся, брате.

Смири свій дух. Навіщо раз у раз

В пожежу злу огонь ой роздувати,

Що міг би душу зогрівать твою?

Тебе ж господь сподобив дивних зна ій І чудному мистецтву научив.

Способен ти умілим малюванням Ізобразити зсе ясніше слів Поля зелені, бірюзові води,

Червлені корзна, зорі золоті І лепоту жіночої уроди.

Чого ж бо ти мирською злістю дишеш Для чого змій неситих ворушить,

Як можеш тут в благословенній тиші Мистецтвом дивним господа хвалить?

М и кита

О, якби міг обрати кожен вільно Нехибний шлях майбутнього життя!

Але нема з дороги вороття,

І не дає людині бог всесильний Ні тишиии... ні забуття...

І де б я міг зірвати грона спілі Як юнаком покинув отній дом,

І давній сум за мною йшов слідом .

І як зрощу в душі голубок білих,

Коли там ворон чорний звив гніздо

Сильвестр

Свят, свят господь! Не хочу далі слухать Сьогодні в храм до мене завітай І душу там збентежену одкриєш (До Іншого ченця.)

Куди це ти зібрався, Свічкогасе?

С в і ч к о г а с

Благослови, достойний отче, вийти Чорнило зсякло, треба розвести І каламар просохлий цей наповнить.

Сильвестр

Ану сиди і не кажи брехні!

Не каламар просох, а мабуть, горло І не чорнила ж а ждеш, а ви и а!

С в і ч к о г а с їй-богу, ж ні! По-перше, я не п’ю,

т •* • • ! 0

І жодної вівериці не маю,