Драматичні твори

Чуєш, князь?

Ярослав

Я чую все. А ти ж бо тут причому?

Тебе я знаю. Каменіцик єси,

З отих майстрів, що храм новий будують. Чого прибіг?

Ж у р е й к о

Моя то лада, княже,

І за її я мушу встати честь.

Ярослав

(гнівно)

Ти мусиш храм усердно будувати,

А ти ще всіх з роботи позривав!

Ж у р е й к о (хмуро)

Раніш ніж храми будувать святі,

Годиться правду ствердити в житті.

Ярослав

(гнівно)

Подякуй лиш, що тверді ваші шиї Згинаю в храмах я пред олтарем,

А не на торзі княжеським мечем.

Нехай вас учать словеса святії.

Ну, то чого ж ти хочеш зараз?

Ж у р е й к о

Помсти.

Казни його — ти ж згадував про меч.

Ярослав

Чого ж ти сам не покарав його?

Твоє було це право.

Ж у р е й к о

Не було

Мене в той час. Коли його зв’язали, Не міг же я такого убивать!

Л ю д о м и р

Всіх треба їх од нас повиганяти,

Бо кривди лиш і сором.

Ярослав (про себе)

Боже правий, Як важко це — творити правий суд...

І де ціна життю! Його ж не вернеш Ні золотом, ні кров’ю. Лиш одна В цім правда є — щоб трепетали злі ї тиша панувала на землі.

І н г і г е р д а

(що помітила вагання Я рослава)

Дозволь тобі порадити, мій княже, Адже ж Гаральд поїде, то нехай Пролита кров човна його не тяжить,

І вирою ти вбивцю покарай.

Хай золотом відкупиться.

Ярослав

(спалахує гнівом)

Ти знов

За цих заброд-варягів обстаєш,

Як в Новгороді, де лилася кров Моїх мужів, ошуканих за те ж!

Не буде ж так! Отець мій Володимир, Коли поклав зміцнити на землі мир, Сокирою розбійників карав!

Ярун! Слав’ято! Плаху та сокиру!

Вам Ярослав затвердив правду-виру, То правду-меч покаже Ярослав!

Єлизавета (кидається до батька)

Ні, ні, не треба крові, тату милий!

І Володимир потім скасував

На смерть карати. То і ти помилуй! Нехай-бо мудрим буде Ярослав,

Яким народ уже тебе назвав!

(Звертається до Людомира.) Прости і ти злочинця, діду любий! Навіщо кров? Вона ж не верне згуби І сина вже твого не воскресить.

Л ю д о м и р (розчулений)

Хай буде так, дитиночко ласкава,

Мов сонечко, ти сяєш на землі...

Хай доленька ясна тобі щастить І лада любого Даждьбог ⁴⁰ тобі пошли.

Ярослав

Да буде так. То розв’яжіть його І хай заплатить вісімдесят гривен — Подвійну виру.

В натовпі глухе ремство.

Ж у р е й к о (хмуро)

То неправий суд. Ярослав

Ти, каменщик, коли будуєш церкву, Єдиний кут свій бачиш, я ж усю Від самого підмурка до хреста.

Варта розв’язує Турвальда.

Г а р а л ь д (кидає йому великий гаман з золотом)

Не вартий ти помилування, дурень! Принцесі дякуй за своє життя.

Плати вину!

Слав’ята і Ярун відлічують гроші і дають Людомиру.

Турвальд

(випростується з дурним сміхом)

Тепер, ха-ха, я вільний.

І дівку цю я золотом купив!

(Хапає в обійми Милушу.)

Вона моя!

Ж у р е й к о (кидається до нього)

То пропадай же, клятий!

Вражає Турвальда ножем, той падає.

Я р о с л а в (в страшному гніві)

Держіть його!

Але Ж у р е й к о зник у натовпі. Гаральдові варяги кидаються, вихопивши меч, на Людомира й Милушу

Гей, рицарі, до зброї!

Рубайте всіх!*

Але Микита з силою відштовхує перших двох варягів.

Микита

Геть, прокляті заброди!

Варта й юрба будівників миттю відтісняє й обеззброює варягів. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.

Ярослав

Ось бачиш, люба доню, мудрий лад Не насадити кроткими руками,

Немов троянд і лілій тихий сад.

Як дикий ліс мотиками, роками Державне поле треба корчувать,

Щоб виросла на ньому благодать.

Да буде мир! І богом я клянусь,

Що кожного вразить моя сокира,

Хто збаламутить Київ наш і Русь,

Хто осквернить насильством справу миру,

Як каменщик, що оголив ножа,

Коли я суд перед людьми держав.

Тепер до праці. Хай живуть навіки Державна Русь і Київ наш великий!

Вигуки. Сурми.

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

«КВІТНЕВИЙ СНІГ»

1032 р.

Той самий лужок перед княжим замком в Києві, що й у попередньому акті. Але тепер усе — і луг, і дерева, і виступи стін, дверей та вікон замку занесене несподіваним квітневим снігом, що випав вночі і не встиг ще ні пожовкнути, ні розтанути.

Чудовий сонячний ранок з легким приморозком 3 правого боку лугу будовано дерев’яний поміст, який зараз кілька отроків і майстрів застилають червоним сукном, інші ладнають крісла.

Біля брами стоїть, опершись на топірсць, хмурий в о ї н.

І

Із замкової брами виходить Л ю д о м и р. Спинившись біля воріт, він дивиться примруженими і прикритими рукою очима па сніг і непохвально

хитає головою.

Л ю д о м и р (до вартового)

Диви, яке! У квітні раптом сніг!

Уже весна дерева розбудила,

Уже струмки побігли по ярах

І Хоре великий зняв покрови білі З усіх полів і в зелень їх одяг Аж раптом сніг... не гоже... не добро.

З давніх-давен такого не чували,

Щоб сніг новий у квітні. Не гаразд...

Хіба в той рік, як Володимир-князь Старих богів повикидав в Дніпро... ⁴²

(Хитає головою.)

Еге... еге... було це в рік печалі...

Ось і тепер... не гоже... не добро..