Драматичні твори

То сядьмо тут.

(Струшує сніг на лавці біля статуї лева й сідає.)

Ратибор (сідає поряд)

Нам дивно чути, брате,

Що сам себе невільним ти зовеш,

Що служиш ти, виходить, супостату І нечестивих уряди блюдеш.

Не те я мислив: коли нам сказали, ї І То в Києві тут бачили тебе В одежі мніха, в князя під началом,

То радості ісповнились серця.

Гадали ми_г що тайно в стан ворожий Проникнув ‘ти, щоб мстити за отця,

За Новгород великий, город божий,

Чиї вольності зламав цей Ровоам ⁴⁴!

Микита

(стримано)

Мені казать не треба — знаю сам,

Але чи варто мстити Ярославу,

Коли тепер будує він державу І Новгород міцніє разом з ним?

Ратибор

(обурений)

Як Новгород міцніє? Наче грім,

На город наш нове звалилось горе:

В похід нещасний .Ульф, Рагнвальдів син, Водив полки в якісь Зирянські гори,

І кілька тисяч наших край землі,

Біля «Воріт залізних», полягли.

Давид

(зітхнувши)

Мої сини погибли там обоє І тисячі іних хоробрих воїв.

Ратибор

А Ульф живий! І знову Ярослав Його до нас посадить.

Вже відняв Великий князь посадництво у нього,

На Ульфа він страшну обрушив лють.

Р а т и б о р

Це все одно! Бо кривд минулих много,

І всі вони до бога вопіють!

Возстань і мсти! Згадай, що ти Микита!

Син Коснятина славного того,

Що вірності зразок був знаменитий,

Коли човни князівські порубав —

Щоб на Русі був князем Ярослав!

А він його за вірність заточив!

Возстаиь і мсти! Тобі належить гнів І месті меч, як сину Коснятина,

Добрнничу, насліднику князів!

Микита (випростується схвильований)

Так, я Добринич. Скоро вже три роки,

Як я живу в цім стані ворогів,

Куди мене привів священнцй гнів І жажда помсти. Пильно крок за кроком Ходжу за князем і ховаю ніж —

О боже мій! — під цим убранням миру.

Але чи можу зважитись я щиро Його вразити зараз! І коли ж!

Коли пізнав так близько розум дивний Мудрішого з усіх земних царів,

Пізнав того, хто не лише в добрі,

А навіть в злі і в хибах все ж нехибний,

Немов насправді вишнього рука Його веде до правди в помилках!

Що б не робив і як би не блукав,—

Завжди мети доходить Ярослав!

Давид і Ратибор підводяться.

Р а т и б о р

Прощай, Микито! Тільки пам’ятай,

Що Новгород чужий тобі навіки!

Виходять, піднявши руки Але обурений Микита хапає Ратибора за руку і примушує повернутись.

М.и кита

Мені чужий! А хто ж бо дав вам право Від Новгорода всього промовлять?

Хто ви такі? Самотні і лукаві,

Ви плетете гнилу, нікчемну сіть,

Якою вам життя не зупинить,

А Новгород стоїть за Ярослава І за єдину Руськую державу.

Р а т и б о р

Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам Розпечений кривавою жагою...

М и кита

Нехай це я! Я скривджений судьбою І маю право мстити за отця,

Хоч знаю сам, що в час рішучий бою Не доведу я помсти до кінця...

Ідіть собі! І не мені, а вам Зачинять дзері новгородських брам!

Іде повільно в браму. Давид і Ратибор виходять. З замку виходять пишно одягнена Інгігерда з Ульфом, продовжуючи розмову.

Інгігерда

Своїм не вірю вухам! Ярослав Відняв у тебе Новгород! Відняв Уділ наслідний родичів моїх!

У л ь ф (хмуро)

Не тільки це. Неначе справді сніг,

Знов накотивсь на мене вчора князь,

Щоб з Ладоги також я забиравсь.

Інгігерда

(обурено)

Як з Ладоги⁴⁵! Нечувана новина!

З Альдейгюборга ⁴⁶, міста мого віна,

Де сам Рагнвальд намісником сидів!

Та це ж образа пам’яті батьків Й мені самій! Він збожеволів, певно!

Образа це тяжка, смертельна, кревна!

Та ще в той час, коли Гаральд вертає,

Овіяний вітрами всіх морів,

Де слави він всесвітньої зажив!

Ні, з князем я сама поговорю,

Зарано він людей тих ображає,

Які колись знайшли його зорю!

Стривай! Йому хоч трохи я віддячу.

Звели дружині, щоб сурмили збір.

Ульф

Але ж нема Гаральда, і дозір*

Не сповістив про нього ще неначе...

Інгігерда

Іди й сурми!

Ульф, здвигнувши плечима, іде в браму. Зараз же по тому в'замку чути урочисті звуки сурми.

Інгігерда

Нехай тепер побачить.

IV

З брами виходить загін князівських дружинників, який вишикується обабіч воріт, а за хвилину виходить Ярослав. Він в повному князівському уборі, але хмурий і стурбований. Він жестом спиняє почет, що йде слідом за ним,— бояр, духівництво, дочо к,— затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на авансцену.

Інгігерда (про себе)

Нехай тепер Гаральда почекає,

То, може, це зіб’є йому пихи...

Боюся я, що справа йде до краю І не минути свар мені лихих...

Пауза. Напружене чекання.

Ярослав (до Сильвестра)

З усіх сторін встають примари давні,

Мої полки побито у зирян,

І знов Мстислав готує меч і брань На города й права .мої державні...

Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,

Не в перший раз мені водити рать.

Страшне доріг таємне перехрестя,

Коли не знаєш, путь яку обрать.

І знов біда. Неначе сніг весняний,

Зваливсь Гаральд на голову мені...

Що тут робить?.. Віддать дочку кохану В далекий край? О, ні, це гірше смерті...

Лишити тут з Гаральдом? Знову ні!

Це значить дати зброю Інгігерді,

Та ще в таку знаменную добу,

Коли на бій я викликав судьбу.

Сильвестр

Судьба царів земних в руці господній,

І не страшний в апрілі божий сніг,

Бо не к різдву іде, а к великодню,