Драматичні твори

В садку і за аркадами галереї рух — сьогодні весілля Гаральда і Єлизавети. Проходить заклопотана ч е л я д ь, пробігають дівчата. За одною з них женеться й наздоганяє Свічкогас. Він у розкішному західному вбранні дружинника-варяга, з чималою флягою на поясі.

Д і в ч и н а (пручається)

Та одчепись, дурний! Знайшов-бо час Чіплятися без сорому й користі!

Хіба не знаєш, що весілля в нас І треба в церкву виряджать невісту!

А ще монах!

Свічкогас

І зовсім не монах І можу це сугубо доказати.

Недурно ж я поїздив по світах І знаю, як сотворені дівчата.

У нас, варягів, скрізь один звичай:

На морі — напинай вітрила,

На суші — вихиляй барила І скрізь дівчат гарненьких приручай!

(Знову обіймає дівчину.)

Д і в ч и н а

Пусти, скажений. Я ж кажу — не час!

Он люди ходять.

Сильвестр (входить і бачить цю сцену)

Знову Свічкогас!

Ти що тут робиш, демоне лукавий?

Дівчина тікає.

Вже до дівчат присікався, як пес!

Сосуд пекельний! Окаянний бєс!

Та я тебе, єретика, прояву,

Негайно в яму кину по уставу Усіх семи соборів пресвятих!

Свічкогас

(гороїжиться)

А ти би, отче, все ж таки притих,

Дивись, ворон поснулих розшугаєш,

Мене ж уставом тим не залякаєш,

У нас, варягів, лиш один устав —

Бери, що треба, та держи, як взяв.

Отак-то, отче!

(Сідає на лаву і починає спокійнісінько смоктати з фляги.)

Сильвестр

(обурений)

Ах ти, єретик!

Іуда, Арій⁵², Святополк ⁵³, Ахав⁵⁴!

Та як у тебе повернувсь язик Таку хулу на церкву возглашати!

«У нас, варягів!» Ах ти, свинопас!

Свічкогас (не підводячись, добродушно)

Та годі-бо акафіста читати.

А то ще горло з крику заболить.

Хильни-но краще чару в добрий час..

Адже ж весілля — то коли ж і пить.

(Наливає срібну чару і простягає Сильвестрові.) Сильвестр (в гніві)

Та як ти смів подумати, проклятий,

Що я, монах і княжий духівник,

З тобою буду чаші вихиляти,

Немов я сам безбожний єретик!

Є в і ч к о г а с

0 боже ж мій... Для чого глум і чвара?

Ну, вип’ю сам.

(П’є.)

Ех, отче, то хіба Я єретик, що вип’ю зайву чару?

Така уже, мабуть, моя судьба..

Був свічкогас, монах, списатель книжний Перехилив... іди свиней пасти..

Покривдили... не міг цього знести

1 став варягом чудом дивовижним..

Багатий., вільний... цілий світ пройшов.

Але в душі нема спокою знов!

(Схлипує.)

Не можу я! Не хочу мандрувати!

В оцих шовках... Який я там варяг! Стужився я за цвітом рути-ій’яти,

За Києвом знудився у сльозах...

Ладен я свині пастп в цих ярах,

Ладен свічки гасити по церквах,

Ніж рицарем вельможним і багатим Розкошувати по чужих краях!

Сильвестр (розчулений)

Добро, мій сину Не сумуй, зажди Подумаєм, як нам з тобою бути.

Хто вип’є раз дніпрової води,

Тому ніколи Київ не забути,

Хоч би в яку забрався далечінь Благослови господь тебе святий

І нині й присно... хоч і дурень ти..

П’яниця ти... во вєки вєков, амінь.

Благословляє Свічкогаса, який встає і поштиво цілує йому руку Сильвестр виходить.

Свічкогас (сам, знову сідає на лаву)

О боже ж мій! Як важко вибрать шлях Серед шляхів поплутаних усіх!

Все крайності — розбійник чи монах.

Пиши книжки або свиней паси.

А іншого не жди і не проси...

(Замислився.)

II

З-за дерев виходить Ж у р е й к о. Він у рибальському одязі, єдиною ознакою його мандрування є пов’язана шовковою хусткою голена голова і засмагле обличчя. Поверх рибальського одягу він закутаний в легку чорну кирею-бурнус.

Ж у р Є Й К О

(тихо до Свічкогаса)

Гей, Фоко!

Свічкогас

Хто це? боже мій, це ти!

Чого ти знов, безумче, в зашморг лізеш!

Насилу в квітні удалось втекти,

То щоб тепер потрапити в заліза.

Тікай мерщій.

Ж у р е й к о

Не поспішай, монах,

Не можу без Милуші я тікати.

Іди поклич її до мене з хати.

Я зачекаю тут, в Оцих кущах.

Свічкогас

Опам’ятайся! Знов поклявся князь Тебе скарати...

Ж у р е й к о

Смерть приходить раз.

Іди, кажу!

Свічкогас Та хоч сховайсь, упертий.

(Іде в галерею.)

Ж у р е й к о (сам)

Не властен князь в моїх житті і смерті,

І каменщик згодиться ще йому.

І не в одну хвилину вирішну...

Входить хмурий і задуманий Ярослав. Журейко відступає в тінь

Ярослав (про себе)

Всю ніч мене страшні гнітили сни,

І цілий день нудьга стискає груди,

Немов судьба мене востаннє судить За всі мої чесноти і вини...

Журейко (про себе)

Не владей князь вперед пізнати ходи,

Куди і як вони його ведуть,

Але як вірний буде він народу,

То, зрештою, натрапить вірну путь.

Ярослав (про себе)

Про що мені віщує ця тривога?

Чия рука... Якого духа злого Знов підняла на мене божий бич...

Тінь Святополка бачив я цю ніч...

Казав мені він реготом пекельним —

А що, коли б у січі тій смертельній Не ти, а я на Альті подолав?

Тѳ як би нас народ тоді судив?

Обидва ж ми одного лігва вовки,

І руки в нас обох в крові братів...

Мабуть, назвали б мудрим Святополка,

І окаянним звався Ярослав...

Невже це правда?

Ні! Брехня! Здолав Я ворогів не для своєї слави,

А щоб з’єднати Руськую державу І запровести спокій на землі.