Драматичні твори

Та хто ж це смів! Чия знялась рука...

М и л у ні а ^

Кричала я... Це Ульф... отой крамольний...

Така вже доля... Не судилось нам У Києві... собі... гніздечко звити.

Ж у р е й к о (цілує її руки, плаче)

Ні, ні, тебе я смерті не віддам.

Бо де ж тоді шукати правди в світі?

Єлизавета (пригорнувшись до Гаральда)

О боже мій... і знову ллється кров...

Невже немає справді місця в с.віті,

Де б мир царив і де б цвіла любов . Серед людей, братерством оповитих!

Ярослав (в гніві хапає за руку Інгігерду)

То навіть тут, в цю ніч любові й миру, Ти давнє зло наважилась збудить! Хотіла знов ісландськую сокиру На тиху Русь, як древле, опустить.

Знов страсті злі, лукавство, козні, зраду Посіяти хотіла Злую тінь Ейм)ндову покликати із аду,

Кривавих ярлів давніх поколінь.

Та кров’ю вірних бог рятує Русь Від кознів злих і дьявольських спокус Перед лицем її святої крові Тебе я міг би смертю покарать,

Та ради свята миру і любові Не хочу меч кривавий піднімать Йди в монастир замолювать гріхи Тебе, Гаральде, не жену я з хати,

Та перелітних не спинить птахів,

І, мабуть, сам зібрався ти рушати До рідних скандінавських берегів.

Г аральд

Так, государ. Але, повір, ніколи Не мислив я тобі якогось зла!

Ярослав

Тобі я вірю. Та не вірю долі,

Що знов на Русь варягів привела.

Хоч як мені тяжка дочки утрата, Прощай, Гаральде, Русь понад усе.

( Одвертається.)

Єлизавета (в сльозах припадає до батька)

Невже навік всіх вас мені, лишати...

Яку ж печаль ця ніч мені несе..

Ж у р ей к о (на колінах біля Милуиіі)

Милушо! Рідна! Любушка єдина,

Не покидай безроду-сиротину,

Не покидай самотнього мене!

Та хто ж тепер до серця пригорне,

Хто пожаліє бідного бурлаку...

То так, мабуть, і згину, як собака,

Що не діждався добрих хазяїв.

(Ридає, схилившись над нею.)

Милуша (слабою рукою голубить його волосся)

Не плач, коханий... ти ж мене любив,

І ця любов тобі життя зогріє... Прощай...

(Вмирає.)

Журейко (ніжно цілує її)

Прощай. Умерла. Згасли вії...

Ярослав знімає шапку. Всі роблять так само.

Журейко

(підводиться)

Прощай, мій княже. Поховай її...

Я ж понесу далеко серця сум В степи широкі... в мовчазні гаї,

У синє море сум свій понесу...

Ярослав (бере Журейка за руки)

Зостанься тут, мій каменщик одважний, Тобі я дам оселю, землю, сад,

В моїй дружині будеш мужем княжим, М.ені самому будеш друг і брат,

Тобі як князь воздам за вірну душу.

Журейко

(сумно)

Ні, княже, ні. Все мертве без Милуші... Поїду я в далекі ті краї,

Де зараз тільки орди кочові,

А згодом .стане Руськая держава.

Там міг би я твоїй служити справі,

Лиш перстень дай князівський іменний, Щоб при нагоді вірили мені.

Ярослав (знімає з пальця перстень)

Гаразд, бери. Пильнуй південний край.

І як тривога, в Київ поспішай.

Журейко бере й цілує перстень, а потім схиляється над Милушею. Ярослав

Замкніть ворота всіх надвірних брам її ж несіть з пошаною у храм.

(Повертається, щоб іти.)

Микита (виступає вперед)

Спинися, княже! Перед тілом сим Признай хоч раз, що ти лукав єси,

Що кривдою і смертію завжди Платив ти всім за службу і труди,

І всі тебе покинуть в час біди,

Як каменщик, якого засудив,

Як цей Гаральд, якого ти прогнав,

Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний, Якого ти ожесточив даремно.

І я піду од тебе, Ярослав!

І будеш ти самотній в час лихий,,

Як в лісі вовк або лукавий змій!

Ярослав

Ти брешеш, мніх безумний! Вся земля За мене встане! Люди, гори ріки!

Микита

Яка земля? Чи Новгород великий,

Який тебе три рази визволяв І стол добув князівський золотий!

То чим йому за це ти заплатив?

Тим, що убив чесного Коснятина,

Що спас тебе від смерті і ганьби Та що ладью твоєї ж бо судьби,

В якій хотів ти за море полинуть,

Він скерував на княжий цей вінець!

Ярослав (в гніві)

Як смієш ти! І не тобі, чернець,

Я відповім за всі мої провини!

Так, не мені, хоч син я Коснятйна, Народ тебе судитиме один...

Ярослав (відступає вражений)

Не вірю, ні! Ти Коснятйна син? Микита

Дивуєшся? Що не вразив із месті Тебе ножем? Бо не хотів ганьбить Я Новгорода вірності і честі...

Тебе господь за мене поразить.

Ярослав (з великою гідністю)

Так, господу і руському народу Я відповім за всі мої діла.

І хоч часами плутана була Моя стезя і помацки проходу Серед страшних шукав я перешкод,

І помилки робив я неминучі,

І сто разів зривався я із кручі,—

Завжди мене мій рятував народ Зате і я служив йому сумлінно І рятував, як міг, в тяжкі часи Тому й скарав чесного Коснятйна,

Що він порушив спокій на Русі І мирний лад, що довгими роками І війнами народу я зміцнив,

Хотів він кинуть жадними руками На терези усобної війни.

Цього не міг простити я нікому,

Бо вищих я не відаю скарбів,

Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі, Які весь вік я чесно боронив.

І, поки жив, стояти я клянусь За руську правду і єдину Русь!

Завіса.

ПЕРША ВІДМІНА

«ГУСЛІ І МЕЧ*

1036 р.