Драматичні твори

Зал у теремі Ярослава, оздоблений мармуром і позолотою у візантійсько-романському стилі, з вікнами-арками, що виходять на Дніпро.

І

Пишно вдягнений, у великому княжому уборі, але похмурий, сидить Ярослав на престолі, закінчуючи промову до угорського і польського послів, які стоять тут же серед пишного почту й дружини князя. Поряд Ярослава Інгігерда в рудуватому чернечому убрані, а між ними старший син, 16-літній підліток Володимир

Ярослав

Великий строк господь мені поклав,

Щоб міг свою державу я устроїть.

Але якби я тільки будував... а то ж ніколи не складав я зброї

І, як Ізраїль ⁵⁹, цеглу на стінах Я клав міцну, але з мечем в руках.

Та не пройшли на марно ці труди —

Всіх ворогів я нині побідив.

І ось тепер з кончиною Мстислава В моїх руках вся Руськая держава Знов зібрана, єдина і міцна.

(Підводиться з гордістю.)

Вона стоїть, немов свята стіна,

Як захист всіх народів християнських І всіх скарбів ученій вікових Від Азії кочовників поганських.

Про це в краях повідайте своїх,

О ви, посли сусіднього кордону Угорської і Лядської держав,

Що твердо тут тримає оборону Європи сторож — руський Ярослав.

(Сідає.)

Але господь послав нове нам горе — Преставилась улюблена дочка Єлизавета, що була за морем Супругою Гаральда-Смільчака.

Отож простіть, що ця печаль родинна

Нам не дає прийняти вас гостинно І вшанувати зараз як би слід.

Ви ж королям, братам моїм ласкавим,

Мій передайте, прошу вас, привіт.

Ярослав підводиться.

Посли уклоняються і виходять, за ними весь почет і Володимир. Ярослав знову сідає на своє тронне крісло, схиливши голову на руку в сумндму

задумі.

Інгігерда, яка залишилася в залі, дивиться на князя з сумом і видимим співчуттям. Вона дуже змінилась за ці чотири роки. Горде і владне обличчя її ніби пом’якшало, крізь риси колишньої твердості і честолюбства все ясніше проступають прояви жіночої турботи і суму.

Інгігерда

Та годі-бо. Облиш думки журливі І розуму ясного не мути...

Таке життя: за кожен рік щасливий Повинні ми утратами платить...

Ярослав

Яка брехня! Сам я віддав цю плату;

Дочку любиму в дальню сторону,

Щоб одігнати привиди прокляті,

Які на Русь хотіла ти вернуть.

Мовчи вже краще! Не життя, а ти Взяла у мене викуп цей безбожний За те, що стяг Гаральда переможний Тобі на втіху я не допустив.

Інгігерда (з сумом)

Зазнали ми тоді гіркої втрати...

Багато сліз сама я пролила...

Зате тепер навчилась шанувати Любов і мир родинного житла...

Прости мене, мій княже господине,

Коли тобі я болю завдала.

Ярослав (зворушений, притягає її за руки)

Моя старенька... Друже мій, Ірино!

Коли за щастя платим ми судьбі,

То і вона втішає нас в журбі,

Ось як тепер, 'вертаючи дружину.

І не вертає навіть, а нову

Тебе дає господь наш милосердний,

Бо замість гордої, палкої Інгігерди Я лагідну Ірину обійму!

(Обнімає Інгігерди.)

Іриночко, моя дружина бідна,

З тобою вдвох ми все життя пройшли.*

Було й тобі, напевно, часом кривдно,.

Терпів і я твої свавільства злі.

Але не зло в минулому я бачу,

Хоч 'часто гнів ти в серці берегла,

Зате завжди воно було гаряче,

В добрі і злі для мене ти жила.

Так, беремо ми в юності супругу,

Проте її не знаємо тоді,

І лиш в тривогах, втратах і біді На схилку днів пізнаємо в ній друга.

(Знову схиляє голову на руки в сумному задумі.)

Інгігерда

Повір мені, мій друже господине,

Хоч не завжди корилась я тобі,

Але в ясну і темную годину Лише твоїй я вірила судьбі.

(Бере й цілує його руку, тоді виходить.)

II

Ярослав ( підводиться)

Мабуть, і їй тепер нелегко стало,

Коли зійшла в долину з висоти,

Не хоче серце пристрасне печалі,

Не хоче розум гордий простоти...

(Підходить до вікна і дивиться на Дніпро.)

О Борисфене ⁶⁰, батьку наш. і друже,

Біля твоїх родючих берегів

Ти нас з’єднав в часи прадавніх зрушень,

Своїм вином мандрівців напоїв.

О, як твій шлях, то мирний, то суворий,

Моє життя нагадує мені,

Бо, як і ти, я прагнув теж просторів В блуканнях довгих, мандрах і борні...

Входить Сильвестр, за яким Свічкогас несе кілька великих книжок.

Сильвестр Дозволь мені, великий господине,

Розважити книжками смуток твій.

До тебе відрядила нас княгиня,

Та й книги є цікаві і нові.

Ярослав

(зворушений)

Яка ж вона ласкава і дбайлива...

Бо кращого я сам би не хотів.

Ану, давай, які там в тебе дива...

Сильвестр (бере у Свічкогаса і розгортає книгу)

Все грецькі, бач, але ясні без слів,

Бо чудним всі художеством відмітні, Наприклад, ось «Усіх святих вінок»

Семена Метафраста ⁶¹. Тут на всі дні Про кожного святого є урок.

Представлено художеством умілим,

Який він був, що діяв, як страждав,—

Що, й не читавши навіть, зрозуміло...

Ярослав

Ну, про святих чимало я читав,

І всі вони вже надто тут похилі.

А що там ще?

(Сильвестр бере в Свічкогаса другу велику книгу.)

Ну що, брат Свічкогас,

Ще голова од книг не потерпіла?

А може, знову хочеш кинуть нас